Пізнє щастя
Тарас довго блукав незнайомим великим містом, поки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був абиякий. З такою радістю їхав сюди, а тепер утікав, ніби кіт, що накоїв.
Помітивши вільне місце в залі очікування, він присіл відпочити. «Зараз переведу дух, а потім піду за квитком. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував пробути тиждень… Та й ладно».
Коли ноги трохи відпочили, Тарас підхопив важку спортивну сумку на плече і пішов до кас. Доки стояв у черзі, спостерігав за вокзальною метушнею, думаючи, що робитиме, якщо квитків не вистачить. Але касирка видала йому білет. Хоча потяг треба було чекати ще три години. Нічого. Головне, що він їде додому.
Запихнувши квиток і паспорт у кишеню, Тарас озирнувся — його місце вже зайняли. Він вийшов на перон. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. На одній із платформ чекав на відправлення швидкий поїзд. Електронне табло показувало час і напрямок. Пасажири вже зайняли свої місця, тому лавочки біля вокзалу були вільні.
Гострий запах креозоту й залізничного пилу змішувався з сигаретним димом, перегаром і потом немалих тіл. За день через вокзал проходять тисячі людей, і свіжий повітря тут — рідкість.
Тарас сів на лавку, звідки добре було видно всі табло та платформи, і став чекати. У думках він знову і знову прокручував розмову з онуком Оксани, шкодуючи, що тоді не знайшов відповідних слів…
— Вільний? — почувся біля нього молодий чоловічий голос.
Тарас підвів очі й побачив чоловіка у діловому костюмі з невеликою валізкою на колесиках.
— Вільний, присідайте, — відповів він, хоч місця було достатньо.
Чоловік сів на інший кінець лавки, послабив краватку й поставив валізу поруч.
— У відрядження? — запитав Тарас, якому просто хотілося почути людський голос.
— Ні, повертаюся додому, — неохоче відповів той і глянув на Тараса.
— І я теж, — зітхнув Тарас.
— Теж з відрядження? — скептично поцікавився сусід.
— Ні. В гості приїхав. Думав на тиждень, але не вийшло, — Тарас понуро опустив голову.
— Що, вигнали? — співчуваюче запитав чоловік.
— Ну, майже. Сиджу, чекаю на київський потяг. А ви?
— Не пощастило нам, довго чекати. Я теж мусив змінити плани.
— Який у вас вагон? — цікаво поцікавився Тарас.
— Одинадцятий.
— О, ми їдемо разом! А купе не п’яте, часом?
— П’яте, — чоловік недовірливо дістав квиток, перевірив і сховав назад. Потім плеснув себе по колінах. — Ото так збіг! Ви щойно купували квиток?
— Так.
— Я мав їхати через два дні, але додзвонилася дружина — донька захворіла. Сказала, що боїться навіть назву хвороби промовляти, реве. Довелось повертатись.
— Літаком швидше було б, — зауважив Тарас.
— Боюсь літаків, чесно кажучи. Поїздом спокійніше.
Раптом у кишені піджака чоловіка задзвонив телефон. Він відповів, а Тарас відвернувся, щоб не слухати.
— Привіт. Так, на вокзалі, квиток уже є… Я теж сподівався… Я теж сумуВін подивився на Оксану, сьогодні таку ж гарну, як і багато років тому, і зрозумів — нарешті вони знайшли один одного.
