Випадкове побачення
Марійка вийшла з офісу й глибоко вдихнула осіннє повітря, насичене ароматом опалого листя. Стояла золота осінь — дні ще теплі, а ввечері вже пробивався легкий морозець.
Вона роздумувала, що краще зробити спершу: забрати Олежка з садочка й разом зайти в «АТБ» за продуктами, чи спершу купити все потрібне, а потім за сином? У супермаркеті біля каси завжди розкладено дрібнички, і хлопчик неодмінно почне благати купити щось. А грошей перед зарплатою замало, й ці «скарби» йому швидко набридають.
Марійка глянула на годинник. Якщо поспішати, встигне закупитися, віднести сумки додому, а потім забрати сина. І вона прискорила крок.
Йшла, занурена у свої думки, складаючи список продуктів: «Сіль не забути! Вона завжди закінчується несподівано. Три дні тому йшла спеціально за сіллю, а купила все, крім неї…» Раптом почула голос:
— Марійко, Шевченко! — хтось кликнув її.
Вона несвідомо пройшла ще кілька кроків, перш ніж зупинитися й побачила перед собою жінку.
— Не впізнала? А хто клявся, що ми будемо подружками навіки? — усміхнулась та.
Марійка на мить зависла, а потім згадала — перед нею Катруся Лисенко, її шкільна подруга. Тільки замість худої чорнявої дівчинки тепер стояла стильна жінка з яскравим макіяжем.
Катруся перевелася до їхнього класу у другій школі, і з того дня вони були нерозлучні. У восьмому класі навіть дали одна одній клятву вічної дружби. Та життя розвело їх. Виявляється, ніщо не вічне, навіть найміцніша дружба.
— Вигляд у тебе стурбований, ніби дома чекає ціла орда, — помітила Катруся, оглядаючи просту офісну блузку й втомлений погляд подруги.
Марійка відчувала, що на її фоні виглядає блідо.
— А в тебе, бачу, все чудово, — швидко перевела тему Марійка, щоб уникнути питань.
— Не скаржуся. Другий раз заміжня. Дітей поки немає. А ти?
У голосі Катрусі пролунала нотка смутку, і Марійка вирішила не розвивати тему.
— Я не заміжня, але й не самотня. У мене є син, — із гордістю сказала вона.
— Школу, мабуть, закінчує? Чи вже в університеті? — здивувалася Катруся.
— Ні, він ще в садочку, — усміхнулась Марійка.
— Оце так! Ти ж у школі першою красунею була, думала, вискочиш заміж раніше за всіх. У всіх уже діти дорослі, а в тебе маля. Та ти ж завжди в книгах сиділа, на хлопців і не дивилась.
Слова подруги зачепили Марійку, і вона не приховувала образу. Катруся відразу зрозуміла свій промах.
— Та годі, ти ж знаєш, я завжди лізу без ковзана.
— Вибач, мені пора за сином, — Марійка рушила далі.
— Постривай! — Катруся дістала телефон. — Давай номер, зустрінемось, побалакаємо.
Марійка нашвидкоруч продиктувала цифри, попрощалася й пішла.
Але Катруся не забула про обіцянку. Наступного дня вона вже телефонувала й запрошувала на каву у суботу.
— Добре, тільки спитаю в мами, чи зможе посидіти з Олежем, — зітхнула Марійка.
*От так «щастя»… Прощай, вихідний. Та ладно, зустрінуся, щоб відчепилася. Що нам тепер ділити? У нас різні життя.*
У суботу вони зустрілися в модній кав’ярні. Марійка тут ніколи не бувала — взагалі, після народження сина вона рідко виходила кудись. Відчувала себе не в своїй тарілці. Катруся замовила вина, щоб розслабити подругу. Вино виявилося смачним. Вони пили, згадували школу, однокласників…
Коли спогади скінчилися, Катруся перевела розмову на Марійку.
— Слухай, у моєї колеги є син, років із нас. Вчений, програміст. Погано знайомиться. Без шкідливих звичок, заробляє добре. Познайомити вас?
— Не треба, — Марійка різко поставила келих.
— Він хороша людина!
— Якщо він такий класний, чому досі сам?
— Була у нього невдала любов. Боїться помилитися знову. Мабуть, як і ти.
— Його проблеми. Я не хочу штучних знайомств.
— Та подумай! Синові батько потрібен…
— В мене вже є один хлопчик, мені більше не треба, — відрізала Марійка.
Але Катруся не здавалася:
— Глянь на себе в дзеркало. Втомлена, без радості. З’явиться чоловік — і все зміниться. Спробуй хоча б! Якщо не сподобається — ну й бог з ним.
І Марійка здалася. Чому б і ні?
У неділю вона відвезла Олежа до мами, трохи підвела очі, вдяглася просто й вирушила на побачення.
А потім згадала — вона ж не знає, як виглядає той програміст! Як його впізнати?
У кафе було мало людей. Одиноких чоловіків — двоє. Обидва в джинсах і шкіряних куртках. Один із них подивився на неї й усміхнувся. Марійка підійшла.
Він запропонував вино. Вона пила, говорила без перерву, розповідала про сина, школу, життя… Він слухав і дивився так, ніби бачив перед собою найцікавішу людину у світі.
— Вибачте, я мушуА коли вона прокинулась наступного ранку, на телефоні вже миготів повідомлення від Павла: “Дякую за найкрасивіше побачення у моєму житті — коли тобі знову буде вигідно, давай повторимо, цього разу вже без помилок.”
