«Ми на «ти», – тихо прошептав він, і її охопила хвиля мурашок…»

— Ми на «ти», — тихо прошептав Дмитро прямо у вухо. Соломія відчула його дихання на скроні. По шкірі пробігли мурашки…

— Оленко, подивись, чи є ще хто в коридорі? Хотіла сьогодні раніше піти. У мами день народження, — сказала Соломія.

— Зараз, Соломіє Григорівно. — Молоденька медсестра встала зі столу, відкрила двері кабінету й зазирнула в коридор. — Нікого, Соломіє Григорівно. І по запису всі пройшли, я перевірила, — усміхнувшись, повідомила Оленка.

— Добре. Якщо хто прийде, запиши на завтра чи до сусіднього кабінету, до Тетяни Василівни.

— Ідіть, я посиджу, усіх прийму, не хвилюйтесь, — заспокоїла Оленка. — Завідувачка у відрядженні, якщо що, я вас прикрию.

— Дякую. Що б я без тебе робила? — Соломія взяла сумку, оглянула стіл, чи не забула телефон, і пішла до дверей. — До завтра, Оленко.

— До побачення, Соломіє Григорівно. Ой, поспішайте, ось як темніє, зараз дощ піде.

— Та так? А мені ще потрібно до квітника зайти. Ну, я побігла, — Соломія вже вийшла в коридор.

Швидко переодягнулася, дощовик надівала вже на сходах.

— Соломіє Григорівно, ви вже йдете? — внизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.

— Вітаю. Можете до завтра почекати? Я поспішаю, — поправляючи комір дощовика, відповіла Соломія, спрямовуючись до виходу.

— Соломіє Григорівно, Марічка тільки вас слухає. Зайдіть, поговоріть з нею, заспокойте. Увесь час плаче, — поспішно говорила жінка, не відступаючи.

— Завтра в мене вечірній прийом, вранці на виклики піду й зайду. А зараз мені бігти, вибачте. — Соломія вийшла з поліклініки, зійшла зі сходів і глянула на небо.

Величезна чорна хмара насувалася на місто. Здавалося, ось-ось вона зачепить своїм пузом дахи, лусне й обрушить на Київ потік води.

Коли Соломія підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали їй на плечі. Встигла стати під навіс — і дощ посилився.

— Не хвилюйтесь, я гарно запакую букет, — сказала продавчиня.

Поки та запаковувала у щільний целофан улюблені мамині гербери, Соломія з тривогою спостерігала, як від зупинки один за одним від’їжджали автобуси. Нарешті, вона отримала букет, розрахувалася й побігла до зупинки, прикриваючи голову квітами.

Дощ розійшовся не на жарт. На зупинці залишилася лише Соломія. Хорошо, що хоча б дах був. Парасольку вона забула й до зупинки добігла вжеСоломія зробила глибокий вдих, подивилася на Дмитра, який чекав у дверях машини, і зрозуміла, що вперше за довгі роки відчуває себе знову живою.

Оцініть статтю
ZigZag
«Ми на «ти», – тихо прошептав він, і її охопила хвиля мурашок…»