У Тараса була звичайна родина. Мама і тато любили його, як і він їх. Разом у вихідні вони ходили в кіно й театр, на ковзанку, а влітку їздили в Карпати. Вони збирали ягоди, тато вчив Тараса ловити рибу… Потім розвалилась фірма, де він працював. І батько запив. А в стані сп’яніння лаяв владу, президента, закони. Усі були винні, що він втратив роботу.
Коли мати, стомлена його п’яними монологами, просила лягти спати, він накидався на неї. А останнім часом одразу починав чіплятися. Вона відправляла Тараса у його кімнату, але він усе чув, здрігався від криків, від звуків розбитої посуду. Що він міг зробити?
Коли тато таки засинав, наповнюючи кімнату хропінням і кислим запахом перегару, мама приходила до Тараса, часто засинаючи з ним на його вузькому ліжку. Хлопчик помічав синці на її руках, навіть на обличчі. Вранці батько благав пробачення й клявся, що більше й пальцем не чхне…
Ранком мама обережно йшла. Опитнівши, і тато «йшов шукати роботу», як казав. Тарас залишався сам, робив уроки. Він навчався у третьому класі у другу зміну. Сам розігрівав собі обід, їв і йшов до школи.
Вечором усе повторювалося.
— Що, батько знов учора буянив? — запитала сусідка Галина Степанівна, яка мешкала за стіною.
— Так, — коротко кивнув Тарас.
— Чого мати поліцію не викличе?
— Мені пора, я запізнююся до школи, — Тарас поспішив геть.
— Ну біжи, біжи, — дивлячись йому вслід, зітхнула сусідка.
Коли Тарас повернувся зі школи, мама готувала на кухні вечерю. Батька не було, чому хлопчик зрадів. Сів за стіл і став розповідати прості шкільні новини. А потім сказав, що без батька краще, і добре б, якби той більше не повертався додому.
Мати скоса подивилася на нього.
— У нього важкий період, сину. Влаштується на роботу — і все стане, як раніше.
Але батько прийшов, з грюкотом роздягаючись у передпокої, щось роняючи й бухтячи. Мати одразу зжалася, визирнула з кухні.
— Іди до своєї кімнати, — тихо сказала вона, підштовхнувши Тараса в спину.
Він сидів у кімнаті й слухав. Але сьогодні все було інакше, тихіше. Потім мати раптово скрикнула, щось важке впало на підлогу. Тарас обережно вийшов і зазирнув у кухню. Батько стояв, широко розставивши ноги, дивлячись на матір, що лежала на підлозі. Тарас не втримався, скрикнув. Батько обернувся й подивився на нього налитими кров’ю очима.
— Сину, — сказав він.
Тарас вибіг із квартири й подзвонив у сусідські двері. Його трусив дрож. Галина Степанівна нічого не зрозуміла з його напівбожевільних пояснень, але викликала поліцію й швидку. Вони приїхали майже одночасно. Батька забрали, матір відвезли до лікарні. Тарас переночував у сусідки.
Вранок вони разом поїхали до мами. Вона лежала у палаті сама, опутана прозорими трубками. Спала, не прокинулася, навіть коли Тарас кликав її й торсав за руку. Лікар відвів Галину Степанівну в коридор, а Тарас залишився з мамою.
Він усе будив і будив її. Занудьгував, сусідка не поверталася, і Тарас пішов її шукати. Одні двері у коридорі були напіввідчинені. Він почув, як лікар комусь казав: «Вона в комі та навряд чи прокинеться, але треба вірити…» Він перелякався й втік із лікарні.
Галина Степанівна знайшла його на лавці у лікарняному парку. Всю дорогу додому він проплакав. Сусідка втрачала терпіння, намагаючись його заспокоїти. Дома вона запитала, чи є в них із мамою родичі.
— Бабуся в селі, — відповів Тарас.
— Далеко звідси?
— Автобусом півтори години, потім ще три кілометри пішки.
— Пам’ятаєш дорогу?
— Я що, маленький? — образився Тарас.
— Завтра відвезу тебе до бабусі, — сказала Галина Степанівна.
Але вранці їй подзвонила дочка подруги й попросила терміново приїхати. Сказала, що її мати помирає. Галина розгубилася.
— Проведу тебе до автобуса та посажу. Вибач, що не зможу поїхати з тобою. Ти вже великий хлопчик.
На автовокзалі вона попросила водія придивитися до Тараса. Той пообіцяв. І хлопчик поїхав сам. Від монотонного гудіння двигуна й пережитого він швидко заснув. ЗдаА коли вони нарешті приїхали до бабусі, стара жінка, зцілюючи сина й онука любов’ю, обіцяла, що тепер уже ніщо не розлучить їхню родину.
