— Ти не проти, якщо я вдягну твою весільну сукню? Тобі вона вже не потрібна, — усміхнулася подруга.
— Мені здається, це саме те, — сказала Ярина, уважно оглядаючи її.
— Ваша подруга має рацію. Сукня вам дуже пасує, — додала продавчиня. — Підшити піділ, трохи затягнути в талії… Принести фату?
— Я хотіла без фати, — зніяковіла Олеся.
— Принесіть, але не дуже довгу, — промовила Ярина, дивлячись, як подруга крутиться перед дзеркалом.
Пишний піділ дзвоном розхитувався навколо її ніг. Олеся вже уявляла, як сяятимуть очі Максима, коли він побачить її в цій сукні.
Продавчиня урочисто внесла на витягнутих руках прозору фату. Одним легким рухом вона прикріпила її до волосся нареченої.
— Готово до ЗАГСу. Ну що, берете?
— Що ти думаєш? — Олеся обернулася до Ярини.
— Це твій вибір, — відповіла та, не встигши сховати іскру заздрості в очах.
— Так, беремо. — Олеся підняла піділ і хотіла зійти з підвищення, але продавчиня зупинила її:
— Зараз покличу майстра.
Олеся зітхнула, але в душі зраділа, що ще трохи побуде в сукні.
Додому подруги йшли через парк. Вони дружили зі школи. Ярина була високою, з різкими рисами обличчя, прямим носом. Завжди заздрила Олесиній зовнішності — маленькому носику, ямочкам на щоках. А ще більше — її звичайним батькам, які не пили й не сварилися щодня.
Батько Ярини помер два роки тому від паленої горілки. Вона сподівася, що з матір’ю настане спокій, але та стала нервовою й невразливою.
Олеся закінчила престижний факультет, працювала перекладачем. А Ярина після заочного відділення біології влаштувалася в екологічну лабораторію. Ненавиділа свою роботу — це був ще один привід для заздрості.
А тепер ця «мишка» виходила заміж. Максим був їй байдужий, але сам факт дратував. Вона зустрічалася з хлопцями, але весілля так і не наставало. А Ярина мріяла про білу сукню. Та ще більше — втекти від матері. Чим вона гірша за тиху Олесю?
— Ти мене взагалі не слухаєш, — Олеся штовхнула подругу.
— Що?
— Кажу, кину тобі букет, і ти теж скоро вийдеш заміж. Ось там жінка продає прикраси. Давай підемо.
— Навіщо тобі ця біжутерія? — Ярина скептично поглянула на стареньку, біля якої на лавці лежав лоток з дешевими блискітками.
— Дивись, яке каблучко, — Олеся крутила в руках маленьке перстенько з білим камінцем. — Можна приміряти?
— За примірку грошей не візьму. Але я не продам його тобі, — несподівано сказала жінка.
— Чому?
— Скоро вдягнеш обручку. А носити різні метали — поганий тон. Ось краще подивись це. — Вона простягнула Олесі металевий кулон на тонкому ланцюжку — круглу пластину, відполіровану до дзеркального блиску.
— Нащо тобі ця дешевка? — скривилася Ярина.
— Скільки коштує? — ігноруючи її, запитала Олеся.
— Скільки не шкода. Він принесе тобі щастя.
— Вона й так щаслива, — встряла Ярина.
— А тобі заздрять, — жінка кинула на неї гострий погляд.
Олеся дістала з сумки три гривні.
— У мене більше немає.
— І не треба. Носи на здоров’я.
Кулон сподобався навіть Ярині.
Через тиждень Олеся забрала готову сукню з ательє. Поки вона одягалася, продавчиня запакувала її у велику коробку.
— Така велика… Не понесу ж на роботу!
— Візьміть таксі або залиште до вечора.
Вона залишила коробку й побігла до Максима. Він не відповідав на дзвінки.
Двері відкрила Ярина — у Максимовій сорочці, з блискучим кулоном на грудях.
— Що ти тут робиш? Де Максим?
— Спить. Втомився, — усміхнулася вона.
Олеся штовхнула її й увірвалася в кімнату. Максим лежав на дивані.
— Максиме!
Він не прокинувся.
— Задовольнилася? — голос Ярини пролунав за спиною.
Олеся вибігла з квартири, заливаючись сльозами.
Мати намагалася її втішити, але Олеся не хотіла нікого бачити.
Вони все ж поговорили. Максим чекав її біля роботи.
— Олесю, я не пам’ятаю… Вона прийшла, попросила допомоги з пошуком у інтернеті. Останнє, що пам’ятаю — чай.
— І все? Навіть як спав із нею? — Вона вирвала руку й пішла.
Потім прийшла Ярина — сказала, що вагітна, і вони з Максимом одружаться.
— Ти не проти, якщо я вдягну твою весільну сукню?
Через три тижні Олеся дивилася, як машина з шарами під’їхала до сусідського будинку. Вийшов Максим. На мить здалося, що він подивився на її вікно.
Вона впала на ліжко й ридала.
Ярина оселилася у Максима. Одного разу вони зіткнулися в магазині.
— Олесю, як справи? — запитала мати Ярини. — У неї хлопчик буде. Підло вона вчинила… Але живуть.
— Не треба. — Олеся пішла.
Перед Новим рА через рік Олеся стояла біля вівтаря в новій сукні, дивлячись у вічі Максиму, який тримав на руках маленького Вітю, і знала, що її справжнє щастя тільки починається.
