Нічия вина, або Так зірки зійшлися
Дмитро притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. Двері плавно зачинилися за ними, заглушивши ритмічні звуки музики та гомін голосів. Удалині мерехтіла нерівна смуга міських вогнів, а до неї через темряву простягався витий ланцюж фонарів.
— Ти блідий… Може, таки візьмемо таксі? — запитала Оксана.
— Не треба, самі дійдемо. Просто спекотно було всередині. Зараз трохи остигну, і поїдемо, — Дмитро обійняв дружину.
— Та ж ти випив… — не відступала Оксана.
— Та що там, ледве щось. До того ж ще зранку. Вже вивітрилось. Машин мало, нічого страшного, — заспокоїв її Дмитро.
— Мама дзвонила. Андрійко без нас не лягає, чекає, — зітхнула Оксана. — Я втомлена.
— Тоді поїхали? За півгодини будемо вдома, — Дмитро дістав із кишені піджака ключі, натиснув кнопку брелка.
У глибині парковки їхня «Рено» відповіла сигналом та кількома спалахами фар.
Дмитро вирулив із парковки заміського ресторану та впевнено повів машину до міста. На сусідньому сидінні Оксана витягла натомлені ноги, відкинула голову — тепер можна не турбуватися про зачіску.
— Гарна в Юри весілля вийшла, правда? Але наше було краще, — промовив Дмитро, дивлячись у дзеркало на віддалені вогні ресторану.
— Якщо чесно, я ледве пам’ятаю наші танці, — відповіла Оксана, заплющивши очі.
— Я теж, — зізнався Дмитро.
— Власне весілля ніхто добре й не пам’ятає. Може, тому воно й звичайно найкраще, — промовила Оксана.
— Мабуть, — усміхнувся Дмитро.
— Думаю, мамі варто залишитися у нас. Поки доїдемо, поки везеш її додому… — Оксана позіхнула.
— Звичайно, нехай ночує. Я теж ледве тримаюся.
— Я ж казала — треба таксі. Ніколи мене не слухаєш, — тихо нарікала Оксана.
— Пізно вже, їдемо. Не хочу завтра їхати сюди по машину.
Оксана не відповіла. Вона сиділа із заплющеними очима, мріючи про те, щоб швидше опинитися вдома — перевдягнутися, зняти тісні туфлі, що вже натерли ноги, вдягнути м’які капці, прийняти душ…
Якби вона відкрила очі, то помітила б, як Дмитро вчепився за кермо, напруженно вдивляючись у дорогу. Його бліде чоловік вкрився потом, а дихання стало нерівним. Оксана нічого не бачила.
Дмитро не зізнався, але вже шкодував, що сів за кермо. Відчував, як серце стискається від пекучого болю, з трудом проштовхуючи кров. Кожен удар був гіршим, кожен вдих — важким. Зупинитися? Ні, краще швидше дістатися додому й лягти…
Дорогу наче огортала стіна дерев, а місто не наближалося, а навпаки — ніби тікало. Дмитро придав газу, але в цю мить біль розірвав йому груди, а в очах потемніло. Удар оглушив околицю сплячого міста, але Дмитро вже нічого не почув.
Водій фури вискочив із кабВодій фури кинувся до зім’ятої машини, але все було марно — нічого вже не можна було змінити.
