— Мамо, може, нехай бабуся піде й заблукає? Усім буде легше, — викликаюче промовила Олеся.
— Олесю, не забудь замкнути двері, — втомлено відповіла мати, підводячись із-за столу.
— Мамо, ну скільки можна? Тепер ти до кінця життя мені нагадуватимеш? — образилася п’ятнадцятирічна дівчина.
— Не до кінця життя, а поки в нас живе бабуся. Якщо вона вийде на вулицю, то…
— І помре під парканом, а ми житимемо з почуттям провини… Мамо, може, і справді? — викликаюче питала Олеся.
— Що «справді»? — не зрозуміла мати.
— Нехай йде й губиться. Ти сама казала, що втомилася від неї.
— Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна людина, але для тебе — бабуся.
— Бабуся? — Олеся примружила очі, як завжди, коли злилась. — А де вона була, коли її синок нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не шкодувала, коли ти тягла все сама, щоб заробити зайву гривню… Тебе ж і звинувачувала, що чоловік пішов…
— Годі! — скрикнула мати. — Даремно я тобі все це розповіла. — Вона зітхнула. — Погано я тебе виховала, коли в тобі нема жалю до ближнього, до рідної людини. Мені страшно. Коли я постаріюсь, ти теж так до мене ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю. Не могла пройти повз бездомного кошеняти, усе додому тягнула. А бабуся — не кошеня… — Мати похитала головою. — Вона й так покарана. Твій батько відмовився не тільки від нас, а й від неї.
— Мамо, іди на роботу, спізнишся. Я обіцяю, двері замкну, — провинувато подивилася Олеся.
— Гаразд, а то ще наговоримо одне одному… — Але мати не рушила з місця.
— Мамо, пробач, але дивитися на тебе боляче. Шкіра та кістки. Тобі лише сорок, а ходиш, згорбившись, як стара, ледве ноги переставляєш. Вічно втомлена. Навіщо так на мене дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна дочка? — Олеся не помітила, як знову підвищила голос.
— Дякую. Стеж, щоб вона газ не відкрила й воду у ванній не залишила.
— Ось бачиш, я ж кажу — сидимо з нею, як прив’язані. Життя немає. Мамо, давай віддамо її в будинок для літніх. Там за нею доглядатимуть. Вона ж нічого не розуміє…
— Ти знову? — перебила мати.
— Усім буде краще, і їй перш за все, — не помічаючи матчиного роздратування, продовжувала Олеся.
— Більше слухати тебе не хочу. Нікуди я її не віддам. Скільки їй лишилося? Хай вдома…
— Та вона нас з тобою переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю, — злісно повторила Олеся.
— Пробач. Я на тебе навантажила… Усі гуляють, а ти вартуєш бабусю.
Вони говорили, не звертаючи уваги на відчинені двері у бабусину кімнату. Вона, звісно, все чула, але навряд чи розуміла, та й забуде за хвилину.
Мати пішла на роботу, а Олеся зайшла у колишню свою кімнату, де тепер жила бабуся.
— Бабусю, хочеш чогось? — спитала вона.
У бабусиному погляді не було ні бажання, ні розуміння.
— Ходімо, дам тобі цукерку, — Олеся допомогла бабусі підвестись і повела на кухню.
— А ти хто? — бабуся дивилася на неї порожнім поглядом.
— Пий чай. — Олеся зітхнула й поклала перед бабусею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, давали по одній до чаю. Олеся дивилася, як бабуся розгортала яскравий папірець. Крізь рідке сиве волосся просвічувала бліда шкіра голови. Олеся відвернулася.
Колись бабуся фарбувала й укладала волосся у пишну зачіску. Яскраво підфарбовувала губи, малювала брови дугою. Олеся пам’ятала солодкуватий запах її парфумів. На бабусю завжди звертали увагу чоловіки, доки вона не почала втрачати розум.
Олеся не могла зрозуміти, що відчуває до бабусі: жаль, досаду, неприязнь? Короткий дзвінок у двері відволік її.
— Мама, напевно, щось забула. — Олеся пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Тарас. Мати не схвалювала їх дружби, тому він приходив, коли її не було вдома.
— Привіт. Чого так рано? Мама щойно вийшла, — шепотом сказала Олеся.
— Знаю. Вона мене не помітила.
— Наталко! — почувся з кухні бабусин голос.
— А хто така Наталка? — запитав Тарас.
— Вона так маму називає й вважає її своєю дочкою. Зараз я її відведу у кімнату. Іди у ванну й сиди тихо. У неї сьогодні прояснення. — Олеся підштовхнула Тараса до ванної.
— Там нікого нема. — Олеся увійшла на кухню й побачила порожню чашку й папірець на столі.
— Я чаю хочу, — сказала бабуся.
— Але ж ти щойно… — Олеся зрозуміла марність пояснень.
Бабуся швидко забувала все, особливо те, що трапилося нещодавно. Натомість добре пам’ятала далеке минуле. Часто плутала, неІ в той момент, коли Олеся глянула у вікно на перші сніжинки, що кружляли надворі, вона раптом усвідомила, що саме ці прості миті — чашка чаю з бабусею, тихий вечірній дім, мамин теплий погляд — і є справжнє щастя.
