З високоякісним шкіряним чемоданом в одній руці та самовпевненістю у кожному кроці, Богдан Коваленко швидко йшов через термінал аеропорту. Після років наполегливої праці й нічних посиденьок він отримав підвищення — став помічником керівника у стрімко розвиваючій реалтійній компанії.
На знак святкування — і для підготовки до важливих переговорів у іншому місті — він замовив квиток у бізнес-клас. Не лише для комфорту, а тому що відчував — це йому належить.
Сівши у літак, він привітно кивнув стюардесі і зайняв місце біля вікна. Просторе, тихе, ідеальне.
Поки літак рухався до злітної смуги, Богдан відкрив ноутбук і розклав презентаційні матеріали. Місце поруч було вільним. Він мовчазно сподівався, що це залишиться так.
Літак плавно злетів. Богдан потягнув мінеральної води з газом і переглядав слайди. Усе йшло чудово.
До поки…
«Вибачте, пане», — почув він тихий голос.
Піднявши голову, він побачив стюардесу. За нею стояла жінка років тридцяти, яка тримала на руках червоного, плачучого малюка.
«Вона займе місце поруч із вами. Її дитина неспокійна, і вона попросила пересісти ближче до носової частини, де трохи тихіше.»
Богдан здивовано моргнув. «Що? Чому саме тут? Я заплатив за цей квиток, щоб працювати у спокої. Чому її не пересадять в інше місце?»
Мати не проронила жодного слова. Її очі були втомлені, а руки ніжно колихали дитину.
«Я розумію, — відповіла стюардеса, — але це її призначене місце, і…»
«Треба було їхати поїзд«Якщо не може впоратися з дитиною — чому не поїхала потягом?» — різко перебив Богдан. «Чи я повинен страждати через чиюсь неорганізованість?»
