**Валіза на колесах**
— Мамо, я вже доросла. Хоч раз можу зробити те, що хочу? — обурювалася Оксана.
Вони сперечалися вже кілька днів, відколи донька оголосила, що хоче на тиждень поїхати з хлопцем до Львова.
— А навчання? Сесія ж незабаром.
— Я ж добре вчуся. Наздожену. Ну, будь ласка, мам… — благала Оксана.
— Ти його мало знаєш. А що далі? — У Ганни не було вже ні сил, ні слів, щоб відмовити доньку від цієї подорожі.
— Якщо не відпустиш, втечу з дому й ніколи не повернуся! — вигукнула Оксана, впала на диван, притиснула до себе подушку й відвернулася до вікна.
«А раптом справді піде?» — прокралася в серці тривожна думка, що швидко переросла в паніку. Донька була сенсом її життя, єдиною рідною людиною. Втратити її вона не могла.
— Мам, ти завжди була правильною — і залишилася сама. Хочеш, щоб я так само? — У голосі Оксани прозвучали істеричні нотки.
— Доню, усе в тебе буде, не поспішай… — говорила Ганна, хоча розуміла: донька закохана й не чує її.
Оксана сховала обличчя в подушку й заплакала.
«Невже я справді ворог своїй дитині? Час інший. У них усе швидше. Може, якби я колись була сміливішою, розібралася б у чоловікові, моє життя склалося б інакше». Ганна зітхнула.
— Гаразд. Їдь. Але щоб дзвонила щодня. Багато грошей дати не можу. Знаєш, я ж на ремонт збираю. — Втомлена від суперечок Ганна здалася.
Оксана відкинула подушку, підбігла до матері й обняла її.
— Мамо, дякую! Гроші не потрібні. В Олега є. Дзвонитиму щодня. І не хвилюйся, усе буде добре! — радісно щебетала вона.
«Як не хвилюватися?» — подумала Ганна, але не сказала вголос. — «Буде в тебе своя дитина — тоді побачу, як не переживатимемо».
Донька побігла в свою кімнату й вийшла з валізою.
— Ти вже й речі зібрала? Справді втекла б? — здогадка вколола серце болем.
— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз подзвоню Олегу. — Оксана схопила телефон, але не подзвонила, а підійшла до матері. — Може, і тобі кудись поїхати? До тітки Люби, наприклад. Що ти тут одна робитимеш? Відпустка ж… — вже миролюбно сказала вона.
— Знайду, чим зайнятися. Ти там обережніша… Розумієш? — проворкотала Ганна.
Настрій був такий, що аж вити хотілося.
— Мам, я вже доросла. Усе розумію. — Оксана набрала номер хлопця.
Серце тьохнуло. Ганна зрозуміла — донька зараз поїде.
— Ну все, мам, таксі вже чекає внизу. — Оксана з валізою вийшла в коридор.
Ганна кинулася за нею.
— Мам, не проводжай. Як сядемо у потяг, подзвоню. За тиждень повернуся. — Оксана чмокнула маму в щоку й, не помітивши сліз, що набігли на очі, вилетіла з квартири.
«Ось і виросла. Мама вже не потрібна. Навіть проводити не дозволила». Ганна кинулася на кухню й визирнула у вікно. Унизу стояло жовте таксі, біля якого нетерпляче ходив молодий чоловік. «Нічого, схожий на нормального. Може, й справді усе обійдеться? Не вбережеш від усього…»
Ганна провела таксі сумним поглядом, пішла в кімнату й сіла на диван, де ще нещодавно сиділа її донька. На очі навернулися сльози. «Ось і залишилася сама. Тихо, пусто. Я тут зійду з розуму. Потрібно звикати… Розлучатися з дорослою донькою — доля всіх матерів».
Так Ганна сиділа довго, нічого не могла робити. «А може, і справді кудись поїхати? На південь, наприклад. Відпустка ж. Там уже, звісно, не літо, але тепліше, ніж тут». Вона пішла до кімнати доньки, увімкнула комп’ютер і почала шукати квитки.
Дешевий квиток знайшовся на ранковий рейс до Одеси. Ганна довго не вагалася, купила його разом із зворотнім на п’ять днів. Набридло на всьому економити. Сидіти й хвилюватися, чекаючи дзвінків від доньки? Тиждень здасться вічністю.
Ганна почала збиратися. Клопіт і приготування відволікли її від тривоги. Оксана подзвонила ввечері й на одному диханні випалила, що вони на вокзалі, чекають потяга, усе добре… Пролунав її щасливий сміх, і вона відключилася.
Після сьогоднішніх подій Ганна не могла заснути. «Нічого, в літаку посплю», — вирішила вона, встала, коли боротьба з безсонням набридла, викликала таксі, вдягла осіннє пальто й поїхала в аеропорт.
Не зважаючи на ранню годину, аеропорт гув, як розбурханий вулик. Люди прощалися, кудись бігли, дзвонили.
Вона пройшла повз пару, що стояла посеред залу в обіймах. Дівчина з заплаканим обличчям вдивлялася в хлопця й повторювала безжитим голосом:
— Ти повернешся? Обіцяєш? Я люблю тебе… — Вона схлипнула й сховала обличчя у йогоВони зустрілися знову через рік біля того самого кафе на одеській набережній, де все і почалося.
