“Годі плакати — дій!”
— Оленко, ну скільки можна! — лунав із коридору голос сусідки. — Знову сльози? Через стіну чую! Що цього разу трапилося?
Олена витерла сльози рукавом халата і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Ганна Іванівна, тримаючи пакет із паляницями.
— Та все як завжди, тітко Ганно… На роботі знову начальство… — почала було Олена, але сусідка рішуче зайшла в кімнату.
— Годі хлипати, дівчино! — відрізала Ганна Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок два? А поводишся як школярка! Сідай, питимемо чай і поговоримо по-людськи.
Олена слухняно пішла на кухню. Ганна Іванівна, незважаючи на свої сімдесят п’ять, була жвавіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною і гострим поглядом, вона не терпіла сліз і жалю до себе.
— Розповідай, що там у тебе знову трапилося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без нарікань, по суті.
— Та розумієте, тітко Ганно, — Олена сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть скоротити. Економлять на зарплатах, а я працюю бухгалтером лише два роки. Стаж малий, ось і під скорочення потрапляю першою.
— І що ти робиш? — запитала Ганна Іванівна, дістаючи з шафки чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у свої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду особливого немає…
— Стій! — Ганна Іванівна різко обернулася до Олени. — Ось у цьому й проблема! Ти відразу здаєшся, навіть не спробувавши щось зробити. Думаєш, директор від хорошого життя людей звільняє?
— Але що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму свою до останнього дня виходила, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Олена хотіла заперечити, але Ганна Іванівна вже розливала чай.
— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи навпроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: годі хлипати, роби щось! І що думаєш? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. До самої пенсії людям допомагав, техніку лагодив.
— Але ж це чоловік, — зітхнула Олена. — А я…
— А що ти? — спалахувала Ганна Іванівна. — Руки є? Голова на плечах? То чого ти як мокра курка поводишся?
Олена замовкла, механічно помішуючи чай ложечкою. Ганна Іванівна права, звичайно. Але як пояснити той страх, ту нерішучість, яка накатує щоразу, коли треба щось вирішувати самостійно?
— Тітко Ганно, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо запитала Олена.
— Боялася, звичайно! — засміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну проводжала, думала, з розуму зійду від страху. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не дозволяти йому собою керувати.
— Не знаю, не знаю… — похитала головою Олена. — Мені здається, я нічого не вмію, окрім як папери перебирати.
— Дурниці! — махнула рукою Ганна Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці з п’ятого поверху податки допомагала рахувати? І скільки разів ти мені різні договори пояснювала, коли я дачу продавала?
Олена задумалася. Справді, вона часто допомагала сусідам розбиратися з документами, розрахунками, податками. Люди зверталися до неї за порадою, дякували…
— Так, пам’ятаю, — повільно сказала вона. — Але ж це не робота…
— А чому не робота? — обурилася Ганна Іванівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То створюй свою справу!
— Свою справу? — перелякано перепитала Олена. — Та що ви, тітко Ганно! Я ж не підприємець!
— А хто підприємець? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Усі з чогось починали. Ось моя племінниця Катруся — була секретаркою, а тепер свій салон краси має. Починала вдома, одну-двох сусідок стригла, а тепер у неї три майстри працюють.
— Але ж це інше… — почала було Олена, але Ганна Іванівна її перебила.
— Ніяке не інше! Принцип один: побачив потребу — задовольнив. Ти ж бачиш, як люди мучаються з цими паперами, довідками, податками. Усі бігають, не знають, куди звернутися. А ти могла б їм допомогти.
Олена мовчала, обдумуючи слова сусідки. Справді, скільки разів вона чула скарги знайомих на бюрократичні клопоти, на необхідність заповнювати нерозумілі форми, розбиратися з документами…
— Але як почати? — нерішуче запитала вона. — Ліцензії, дозволи…
— Почни з малого! — енергійно махнула рукою Ганна Іванівна. — Оголошення у під’їзді повісь: допоможуОлена посміхнулася, відчуваючи, як у грудях зав’язується маленький, але впевнений вогонь, що ось-ось розгориться у полум’я нових можливостей — і цього разу вона не дасть йому згаснути.
