Валентина Степанівна різко поставила глиняну чашку на блюдце, від чого гарячий узвар пролився на вишиту серветку. У трубці все ще лунав обурений голос сусідки Ганни Іванівни.
“Валько, та як так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж малесенькі, що вони тобі злого зробили?”
“Ганно, не лізь у чужі справи”, – сухо відповіла Валентина Степанівна. – “У кожної свої причини.”
“Які можуть бути причини проти дітей? Оленці лише чотири роки, а Петрику трохи більше двох. Вони ж за бабусею сумувать.”
Валентина Степанівна зітхнула й глянула у вікно. На подвір’ї гралися сусідські діти, а вона згадала, як ще зовсім недавно тут бігали її онуки. Оленка завжди просила покачати її на гойдалці, а маленький Петрик несміливо топотів за голубами.
“Ганно, мені зараз не до розмов. Бувай.”
Вона поклала слухавку й пішла до кухні. На холодильнику ще висіли дитячі малюнки – незграбні кроки фломастерами, які Оленка називала “портретом бабусі”. Валентина Степанівна зняла малюнки й поклала у шухляду стола.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь дверний очок вона побачила сина Андрія з пакетами в руках.
“Мамо, відчини, будь ласка”, – втомлено попросив він.
Валентина Степанівна відчинила двері, але з порога не відступила.
“Якщо ти прийшов знову умовляти мене сидіти з дітьми, то можеш одразу повертатися.”
Андрій поставив пакети на підлогу й подивився на матір.
“Мамо, ну що за дитячі вигадки? Наталя захворіла, у неї температура під сорок. Мені потрібно на роботу, а дітей залишити ні з ким.”
“Знайди няню. У вас же грошей повно.”
“Яку няню за один день? Мамо, це ж твої онуки!”
“Мої онуки? – усміхнулася Валентина Степанівна. – А коли ви мене півроку тому зі своєї квартири вигнали, вони теж були моїми онуками?”
Андрій потер чоло. Цю розмову вони вже вели не раз.
“Мамо, ми ж пояснювали. Нам потрібен був простір. Сім’ї з чотирьох осіб у двокімнатній тісно.”
“Так, простір. А мені на старість знімати кут – це нормально?”
“Ми ж допомагаємо грошима…”
“Твоя допомога – дріб’язок! – голос Валентини Степанівни ставав усе голоснішим. – Двадцять років я у вашій родині прожила. Твоїх дітей вирощувала, поки ви з Наталею працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібною – геть з хати!”
“Мамо, ну не було в нас іншого виходу…”
“Був вихід! Купити трикімнатну чи чотирикімнатну. Але ні, вам захотілося грошенят на авто витрати й на відпочинок у Туреччині.”
Андрій мовчав. Він знав, що мати мала рацію, але визнати це було боляче.
“Послухай, – сказав він тихіше, – я розумію, що ми вчинили не дуже гарно. Але діти-то тут до чого? Вони ж тебе люблять.”
“А я їх теж люблю, – зізналася Валентина Степанівна. – Тому й не хочу, щоб вони бачили, як їхні батьки зі мною поводяться. Нехай краще пам’ятають добру бабусю, аніж спостерігають, як ви мене використовуєте.”
“Ми тебе не використовуємо!”
“Не використовуєте? А хто щотижня дзвонить із проханням посидіти з дітьми? Хто приводить їх хворими, бо до садка не можна? Хто залишає на вихідні, щоб самім відпочити?”
Андрій уже хотів щось відповісти, але мати продовжила:
“А коли в мене минулого місяця серце заболіло, хто до мене приїхав? Сусідка Ганна! Не син, не невістка, а чужа жінка.”
“Мамо, у нас же робота, діти…”
“У всіх робота, у всіх діти. Але нормальні люди про батьків не забувають.”
Валентина Степанівна стояла в дверях, не пропускаючи сина в квартиру. Андрій зрозумів, що сьогодні її не переконати.
“Гаразд, – він підняв пакети, – але це неправильно, мамо. Діти питають, чому бабуся їх більше не любить.”
Ці слова болісно вдарили по серцю, але Валентина Степанівна не здригнулася.
“Поясни їм, що бабуся втомилася бути зручною.”
Андрій пішов, а вона закрила двері й обперлася спиною. Сльози підступили до горла, але вона стрималася. Пішла до вітальні й сіла у крісло, де колись читала книжки Оленці.
Квартиру вона знімала вже півроку. Невелику однокімнатну на околиці, далеко від колишнього дому. Господарка трапилася добра, але все одно це було не те. У чужих стінах, серед чужих запахів.
А почалося все з тієї розмови за вечерею. Андрій і Наталя сиділи навпроти, діти вже спали. Говорили тихо, але Валентина Степанівна все чула зі своєї кімнати.
“Слухай, а може, вже час мамі окреме житло шукати? – запропонувала Наталя. – Діти підростають, їм потрібно своє.”
“Не знаю, – відповів Андрій. – Вона ж нам допомагає з дітьми.”
“Допомагає, але якою ціною? Постійно всім незадоволена, дітей розпещує, мене критикує. Учора Оленці дозволила мультики до одинадцятої дивитися, хоч я забороняла.”
“Може, поговорити з нею?”
“Про що говорити? Вона вважаА на ранок, коли за вікном заспівали птахи, Валентина Степанівна взяла телефон і набрала номер, де на другому кінці дроту її чекали два маленьких серця, які все ще любили свою бабусю.
