Ось те щоденниковий запис, адаптований до української культури:
Квітень. Розлучилася по-тихому.
“Оленко, ти з глузду з’їхала!” – гупала в телефон Наталя. “Як це так – розлучилася та й нікому не сказала?”
“Тихіше, будь ласка”, – Олена відсунула слухавку від вуха й озирнулася на кухонні двері. “Діти вдома.”
“Які діти? Їм уже по тридцять! Двадцять вісім років у шлюбі – й на тобі: розлучення!”
“Наталю, не кричи. Мені й так важко.”
“Чому мовчала? Ми ж подруги з університету! Я б підтримала…”
Олена притиснула телефон до грудей. Боже, як же втомили ці розмови. Спочатку дзвонила Марія з роботи, потім тітка Ганя, тепер ось Наталя. Наче всі чекали на привід обмовити її.
“Оленко, ти там?”
“Тут я. Просто не хочу про це говорити.”
“Як це не хочеш? Це ж подія! Ти перша з нашого кола, хто розлучився. Хоч щось розкажи. Він зраджував?”
“Ні.”
“Пив?”
“Теж ні.”
“То що тоді? Ну скажи ж!”
Олена зітхнула. Як пояснити, що просто втомилася? Втомилася від сірих днів, одних і тих же розмов, від відчуття, що живеш не своє життя.
“Втомилася, Наталю. Розумієш?”
“Від чого? Вітько ж хороша людина – не п’є, не б’є, гроші в сім’ю носить.”
“Саме тому. Хороший. Тільки не мій.”
“Що ти несеш? Як це не твій? Ви ж разом майже тридцять років!”
У передпокої зашуміло. Олена поспішно попрощалася й поклала слухавку. У кухню увійшла донька Ганнуся з пакетом продуктів.
“Мамо, вітаю”, – поставила сумку на стіл і придивлялася. “Чого така бліда?”
“Так, голова болить.”
“Знову Наталя дзвонила? Чула, як щось виправдовувалася.”
Олена кивнула. Ганнуся розкладала продукти по полицях.
“Мамо… а тобі не шкода?” – запитала, не обертаючись.
“Чого?”
“Ну… що розлучилася з татом.”
Олена подивилася на доньку. Та була схожа на неї в молодості – такі самі темне волосся, сірі очі. Тільки в доньки була рішучість, якої в Олени ніколи не було.
“Не знаю, Галю. Поки не знаю.”
“А татові шкода?”
“Не говорили про це.”
Ганнуся обернулася.
“Мамо, можу ще дещо спитати?”
“Звісно.”
“Ти справді ніколи не кохала тата?”
Олена завмерла з чашкою в руках. Звідки вона це взяла?
“Чого так вирішила?”
“Та я ж вас усе життя спостерігала. Ви ніколи не обіймалися, не цілувалися. Наче сусіди по комуналці.”
“Ганнусю, не кажи так. Тато хороша людина.”
“Хороший, згодна. Але ти його не кохала. І він теж, мабуть.”
Олена поставила чашку. Донька була права. Вона ніколи не любила Вітя. Пішла за нього, бо “так треба”, бо подруги вже всі заміжні, бо батьки наполягали.
“Мамо, а кого ти кохала?” – тихо запитала Ганнуся.
“Навіщо тобі?”
“Просто цікаво. У кожної жінки має бути кохання.”
Олена відвернулася до вікна. Звісно, воно було. Богдан із сусіднього під’їзду, студент-медик. Красивий, мрійливий. Зустрічалися таємно – батьки Олени вважали його “непотрібною партією”.
“Лікар – це покликання”, – казав Богдан. – “Я рятуватиму людей.”
“А я тобі допомагатиму”, – відповідала Олена.
Але батьки домоглися шлюбу з Вітем. Стабільність, квартира, “гарна сім’я”. А Богдана відправили за розподілом у маленьке містечко. Писав листи, навіть приїжджав. Але Олена вже була заміжньою, вже чекала дитину.
“Мамо, ти плачеш?” – злякалася Ганнуся.
“Ні, просто очі втомилися.”
Донька обіймала її за плечі.
“Знаєш, мам, я тебе розумію. Краще бути самій, ніж нещасливою у шлюбі.”
“Ти так думаєш?”
“Так. Подивись на себе – похуділа, постриглася, нову сукню купила. Ніби ожила.”
Олена подивилася у вікно на своє відбиття. Дійсно, змінилася. Раніше ходила у сірих светрах, волосся у пучок. Тепер – яскраві кольори, стильна зачіска.
“А Андрій як сприйняв?” – запитала Ганнуся.
“Не дуже. Каже, що я егоїстка, що зруйнувала сім’ю.”
“Та ну. Андрійко завжди був татовим сином. Але зрозуміє.”
Син справді був ближчий до батька – рибалка, футбол, машини. А донька – до матері.
“Мамо, а можеш знову вийти заміж?” – запитала Ганнуся, ставлячи чайник.
“Галю, мені п’ятдесят три. Яке там заміжжя?”
“Та годі! Тітка Оксана в п’ятдесят п’ять вийшла. І щаслива.”
“Вона – виняток.”
“Чому? Ти ж гарна жінка. І вільна тепер.”
Вільна. Слово, якого Олена боялася. Вільна від ранкових сніданків Вітюсі. Вільна від його розкиданих шкарпеток. Вільна від розмов про роботу, футбол і сусідські машини.
Але з вільною прийшла самотність. Вечорами нікому розказати про день, поділитися радістю чи смутком.
“Ганнусю, а ти не думаєш, що я помилилася?”
“Ні, мамо. Ти вВона взяла телефон і набрала номер, нарешті відчуваючи, що робить те, що хоче сама, а не те, що від неї очікували всі ці роки.
