Людмила Степанівна стояла біля вікна і споглядала, як у дворі граються чужі діти. Дівчинка з косичками нагадала їй онуку Софійку, яку вона не бачила вже півроку. А могла б бачити щодня.
“Людо, чого така сумна?” — підійшла до неї сусідка Галина Михайлівна з чашкою чаю в руках. — “Знов про онуків думаєш?”
“Та так, усяке в голову лізе, — зітхнула Людмила Степанівна. — Дивлюся на цих малеч і розумію, що могла б зараз із Софійкою гуляти, казки їй читати.”
“Ну що ти себе мучиш? Зробила вибір — тепер живи з цим.”
Галя мала рацію. Вибір справді був. І Людмила його зробила. Тільки наслідки вийшли зовсім не такі, як вона очікувала.
Все почалося з того, що захворів її чоловік. Серйозно. Лікарі одразу сказали — потрібен постійний догляд. Людмила Степанівна кинула роботу, перетворилася на сидку. Півтора року вона не відходила від Василя ні на крок. Годувала з ложечки, перевертала, мила, читала вголос газети.
За цей час старший син Андрій приїжджав разів три, не більше. Усе робота, клопоти, ніяк. А от молодший син Тарас бував часто. Допомагав з ліками, продуктами, грошей підкидав. Дружина його, Марічка, теж гарна була — то борщик принесе, то постирає щось.
“Мамо, може, тата в лікарню відвеземо?” — пропонував Андрій під час одного з рідких візитів. — “Там за ним доглянуть, а ти відпочинеш.”
“Як це — у лікарню? — обурювалася Людмила Степанівна. — Він же без мене пропаде! Тридцять п’ять років разом — і тепер кинути?”
“Не кинути, а щоб був належний догляд.”
“Належний догляд — це вдома, з родиною.”
Андрій знизував плечима й їхав собі. А Тарас продовжував допомагати. Навіть дружину з дочкою привозив, щоб дідусь бачив онучку.
Коли Василь помер, Людмила Степанівна залишилася зовсім сама. Квартира здалася їй величезною й порожньою. Кожен куток нагадував про чоловіка, кожна річ — немов ніж у серце.
“Мамо, переїжджай до нас, — запропонував Тарас на поминках. — Нащо тобі самій сидіти?”
“Та не знаю я, — зніяковіло відповіла вона. — Звикла тут.”
“Мамо, у нас тіснувато, — втрутився Андрій. — У Тараса квартира більша, їм простіше.”
“Місце знайдемо, — рішуче сказав Тарас. — Головне, щоб мама не сама була.”
Людмила Степанівна дивилася на синів і міркувала. Андрій — успішний, трикімнатна у нього квартира в хорошому районі. Тарас живе скромніше — у двушці на околиці, зарплата менша. Але душа в нього добра, це точно.
“Я подумаю”, — сказала вона тоді.
Думала вона довго. Андрій приїжджав рідко, але завжди привозив дорогі продукти, якісь закордонні ліки. Розповідав, як добре їй буде в його районі — і поліклініка поряд хороша, і магазини, і парк для прогулянок.
“Мамо, я в”— Та ж старший син, — говорив він, — по традиції батьки з старшим живуть.”
