Милу ми зустріли з неприязню, як тільки вона переступила поріг нашої хати.
Кучерява, висока, худа.
Світлочка на ній була непогана, але руки від маминих відрізнялися. Пальці коротші та товщі. Тримала їх замком. А ноги — тонші, стопи довші.
Ми з братом Валерком, йому сім, мені дев’ять, сиділи й кидали в неї блискавки очима.
Це ж якась Довга Міля, а не Міла!
Тато помітив нашу зневагу і цуркнув: — Поводьтеся пристойно! Невже ви такі невиховані?
— Вона довго у нас буде? — капризно запитав Валерко. Йому можна було таке казати. Він малий і хлопчик.
— Назавжди, — відповів тато.
Було чути, як він починає сердитися. А коли він розлютиться — нам не поздоровиться. Краще його не дратувати.
За годину Міла збиралася йти. Взулася. І коли виходила, Валерко встиг підставити їй підніжку.
Вона мало не влетіла у сіни.
Тато схвилювався: — Що сталося?
— Та спіткнулася об взуття, — сказала вона, не дивлячись на Валерка.
— Усе розкидано. Я приберу! — поспішно обіцяв він.
І ми зрозуміли: він її любить.
Виключити її з нашого життя не виходило, як ми не намагалися.
Одного разу, коли Міла була з нами вдома без тата, вона рівним голосом сказала на нашу гидоту:
— Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона тепер сидить на небі й все бачить. Думаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що це ви зі злости так робите. Так ви пам’ять про неї бережете?
Ми насторожилися.
— Валю, Катрусю, ви ж хороші діти! Хіба так пам’ять про маму треба шанувати? Людина виявляється вчинками. Я не вірю, що ви завжди такі колючі, як їжаки!
Поступово такими розмовами вона відбила в нас бажання бути поганими.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же Міла мене хвалила! По спині погладила.
Так, пальці не мамині… але все ж було приємно.
Валерко заздрив — теж вимиті склянки на полиці розставив. Міла і його похвалила.
А потім увечері татові розповіла, які ми помічники. Він зрадів.
Її чужинність ще довго не давала нам розслабитися. Хотілося впустити її в серце — але не виходило.
Не мама, і все!
За рік ми забули, як жили без неї. А після одного випадку й зовсім покохали Мілу, як наш тато.
…У Валерка в сьомому класі було непросто. Його, тихого, чіпляв один хлопчина — Васько Шевченко. Такий же за зростом, але нахабніший.
Він обрав Валерка для своїх дрібних підлостей.
Родина Шевченків була повною, Васько відчував захист батька. Той казав йому відверто: «Ти ж мужик, бій першим. Не чекай, поки тебе почнуть давити». Ось і вибрав Валерка як мішені.
Брат приходив додому й мовчав. Чекав, що все само розійдеться. А таке ніколи не розходиться. Кривдники тільки смілішають, коли їх не зупиняють.
Васько вже відкрито бив Валерка. Скільки проходив повз — стільки й штовхав у плече.
Я вичавила з нього правду, коли побачила синці. Він вважав, що хлопці не повинні завантажувати сестер, навіть старших, своїми проблемами.
Ми не знали, що під дверима стоїть Міла й уважно слухає.
Валерко благав мене нічого не казати татові — інакше буде гірше.
Також благав не бігти зараз ж рвати Васькові пику! А мені так хотілося! Я готова була вбити за брата!
Тато, якби втрутився, зійшовся б з батьком Шевченка — а там і до тюрми недалеко…
Завтра була п’ятниця.
Міла під виглядом походу до магазину провела нас до школи й тихенько попросила показати їй Васька.
Я показала. Нехай знає, козел!
А далі було неймовірно.
У Валерка почався урок української.
Міла чемно зазирнула до класу — вся така гарненька, з манікюром — і ласкаво попросила Васька Шевченка вийти, бо має до нього справу.
Вчителька дозволила, нічого не запідозривши. Хлопець теж спокійно вийшов, прийнявши Мілу за організаторку. Васько мав принести квіти для вшанування героїв.
Міла схопила його за комір, відірвала від підлоги й прошипіла:
— Тобі що від мого сина треба?
— Від якого сина? — він остовпів.
— Від Валерія Поліщука!
— Нічого…
— Ось і я хочу, щоб нічого! Бо якщо ще раз доторкнешся до мого сина, підійдеш до нього чи подивишся поганим поглядом — я тебе, гада, рознесу!
— Тітонька, відпустіть, — запищав Шевченко. — Я більш не буду!
— Геть звідси! — поставила його на місце. — І спробуй про мене хоч слово сказати. Я твого батька в тюрму посаОсь і пішов Шевченко, блідий і тремтячий, а з того дня ніколи більше не підійшов до Валерка — бо дійсно зрозумів, що справжня сила не в ударах, а в умінні захистити тих, кого любиш.
