Віянка могої подружки Світлани Вишневої — майстерка слова. Вона яскрава, гостроязична й дотепна. Але іноді вміє прикинутися такою скромницею — одразу хочеться взяти на ручки та приголубити. Оце в неї талант.
Пам’ятаю, їхали ми у автобусний тур. Туристів набилося повний салон. За кермом сидів суворий дядько Тарасич. Попереду була довга нічна дорога, а заміни у водія не було. Він озирнувся на нашу галасливу компанію й промовив:
— Їхати далеко, аби не заснути за кермом, гріха не побоятись. Дівчата, хто складе компанію? Посидите поруч, побалакаєте зі мною? Потім віддячу.
Люди скривилися: водія шкода, але й бажаючих не спати з ним не знайшлося. Усі мріяли вимкнутися в кріслах та прокинутися вже на місці.
На порятунок прийшла Вишнева: погодилася розважати Тарасича, поки інші сплять. Пересіла спереду, спідницю підібрала, очі опустила — ніби й ніколи не бувало зухвалішої.
— Не знаю, про що говорити, я ж сором’язлива, але спробую.
Пасажири посідали зручніше, Тарасич гнав по трасі, автобус пожирав кілометри. Світлана почала:
— Про що побалакаємо, капітане? Може, розкажете про перше кохання? Було мені колись, дуже давно, дев’ятнадцять років…
— Оце тема! — схвалив Тарасич. — Мені теж було… у минулому тисячолітті. Ну давай, кучерява!
— Тоді, у незапам’ятні часи, сталося моє перше кохання, — завела Вишнева. — Ну… чи друге, чи третє, точно не скажу. Одним словом — у першій десятці. Ім’я парубка не розголошуватиму. Назвемо його… Бодько.
Тарасич крутив кермо і ківав. Світлана ніжно розповідала, як вони з Бодьком зустрілися й охопила їх нестримна пристрасть — прямо посеред вечірнього проспекту!
— Ми з Бодьком зрозуміли, що йшли назустріч одне одному все життя! — вела вона, блищачи очима. — Ось прямо після обіду встали та рушили назустріч долі! І возз’єдналися на перехресті трьох доріг, коли на небі запалали перші зірки, а в навколишніх корчмах почали ламати перші носи…
— Гарно лаєш! — схвалив Тарасич. — І як? Розпалили полум’я? Зійшлися на любовному фронті?
— Все було добре, та притулитись ніде! — зітхнула Світлана. — У мене не можна, у Бодька не можна. У друзів усі хати зайняті, на кімнату грошей не вистачає…
— Життєво! — підтвердив Тарасич. — Бувало й у мене таке за молодих літ! Гормони б’ють ключем, дівчина готова на все, а ніде голову прикласти. Хоч посеред дороги лягай!
— Шукали ми затишний куточок, та марно, — казала Світлана. — Від безнадії вже до лавок під акаціями сунулися — а й там усі місця зайняті! Якась любовна епідемія! А Бодько й каже: «Ну, рибко, може, іншим разом?»
Сон з Тарасича як рукою зняло. Він ревнув так, що ледь не випустив кермо.
— Що?! Який ще «іншим разом»? Нікчема твій Бодько. Будь я на його місці, я б… Де ти такого дурника викопала?
Вишнева засміялася містичним, ніби русалчиним, сміхом.
— Жартую, Тарасичу! Звісно, кмітливий Бодько знайш— Він повів мене на знайому хмарочос, де не закривали люк на дах… і там, під зоряним небом, ми знайшли справжню любов, якої ніхто і ніколи не відіб’є.
