Язик у моєї подружки Олесі Калинової підвішений як слід. Вона яскрава, колюча та хитра. Але іноді такою тихонькою вдасться — одразу хочеться взяти на ручки і приголубити. Це вона вміє.
Пам’ятаю, їхали ми у автобусний тур. Туристів набилося повний салон. Водієм був суворий дядько Іванич. Попереду була довга нічна дорога, а заміни у Іванича не було. Він оглянувся на нашу галасливу компанію й сказав:
— Їхати далеко, як би мені за кермом не дрімати грішним ділом. Дівчата, хто складе компанію? Посидите поруч, побалакаєте зі мною? З мене потім причитається.
Люди скривили обличчя: водія шкода, але охочих не спати разом із ним не знайшлося. Усі мріяли вирубитися в кріслах і прокинутися вже на місці.
На допомогу прийшла Калинова: погодилася розважати Іванича, поки решта сплять. Пересіла спереду, спідницю підправила, очі в підлогу — ніби скромниця.
— Не знаю, про що говорити, я сором’язлива, але давайте спробуємо.
Пасажири стали влаштовуватися, Іванич везе по трасі, автобус жере кілометри. Олеся починає:
— Про що побалакаємо, командире? Може, розкажу про свою першу любов? Було мені колись, дуже давно, дев’ятнадцять років…
— Оце тема! — схвалив Іванич. — Мені теж колись було… у минулому столітті. Гори, кучерява!
— У ті незапам’ятні часи сталася моя перша любов, — почала Калинова. — Ну… або друга-третья по ліку, точно не скажу. Одним словом, десь у першій десятці. Імення кавалера розкривати не буду. Назву його… Славко.
Іванич крутив кермо й кивав. Олеся ніжно розповідала, як одного разу вони зі Славком зустрілися, і їх охопила неймовірна пристрасть — прямо посеред вечірнього майдану!
— Ми зі Славком зрозуміли, що йшли одне до одного все життя! — говорила вона, блищачи очима. — Ось одразу після обіду встали й пішли назустріч долі! І зійшлися на перехресті трьох доріг, коли на небі запалювалися ранні зорі, а в місцевих корчмах почали лущати перші пляшки…
— Гарно везеш! — підтвердив Іванич. — І як воно? Щось вийшло? Зійшлися на любовній ниві?
— Усе б добре, та голови прихилити нема де було! — поскаржилася Олеся. — У мене не можна, у Славка не можна. У друзів усі хати зайняті, на кімнату грошей нема…
— Знайомо! — згоден Іванич. — Бували в моїй молодості такі ж пригоди! Гормони з вух ллються, дівчина готова на все, а переночувати ніде. Хоч посеред дороги лягай!
— Шукали ми схованку, та марно, — каже Олеся. — Від розпачу вже в парку на лавки лізли — а й там місця нема, усі зайняті! Якась любовна епідемія! І Славко каже: «Ну що, кохана, може— …і тоді Славко сказав: “Гарна ніч, Олесю, але краще піду додому спати”.
