— Барбосе, ходи сюди швидше! — Тарас вискочив із машини й кинувся до пса, що лежав на узбіччі.
Але Барбос не підвівся, не замахав хвостом… Тараса пройняло жахливим усвідомленням — пес помер. «Що я тепер скажу мамі?!» — думав він, схилившись над нерухомим тілом Барбоса, і непрохані сльози котилися по сивій морді.
***
Старий пес Ганни Іванівни з першого погляду невзлюбив її невістку Олену. Відразу. Він глухо гарчав, коли вона проходила повз, і нервово стукав хвостом по дошкам ганку. Олена боялася його і ненавиділа тихою ненавистю.
— Оце чудовисько марне… Якби моя воля — давно б його на викид! — погрожувала вона Барбосові.
— Оленко, та що ти кажеш! Може, йому твій парфум не подобається, чи може чоботи стукають? Він же старий, а старі, знаєш, бувають звичайні… — заспокоював дружину Тарас.
А Ганна Іванівна лише насуплювалась: от так дівка. Знала б ця витончена, який Барбос насправді! Користі від нього було значно більше, ніж від Олени.
***
Ганна Іванівна у життя сина не лізла. Навіть коли він познайомив її з Оленою, слова проти не сказала. Хоч і не сподобалась їй наречена. В Олені відчувалася фальш — ніби й усміхається, але від цієї усміхи не теплішало. І коли Тарас запитав:
— Мам, ну як тобі Оленка? Красуня, правда?
Ганна Іванівна відповіла:
— Ти для себе дружину обираєш… Головне, щоб тобі з нею добре було. А я вас можу лише благословити… — Потім міцно обняла сина й поцілувала по-материнськи.
Після весілля молоді оселилися в Олениній квартирі. Тарас тепер рідко навідувався до матері в село, хоча й сумував. Олені туди їздити не подобалось — вона віддавала перевагу комфортному відпочинку, а сварятися з дружиною не хотілося. Але цього літа вона раптом захопилась ідеєю «екотуризму».
— Читала, що це дуже корисно для здоров’я й нервів. В місті постійний стрес, гіподинамія — наш вічний ворог! До того ж це зараз модно. Правда, дорого… Тому я одразу згадала про твоє село, — пояснювала Олена, збираючи валізи.
Тарас зрадів — він давно не був у рідному домі. Якщо для цього треба стати екотуристом — нехай так. Працювати він міг і віддалено, тому зібрався швидко, і вже за кілька днів вони з дружиною були на місці.
Ганна Іванівна зустріла їх радісно.
— Невже таки приїхали?! Ну хоч трохи відпочнете по-людськи. У нас не гірше, ніж у ваших Туреччинах.
— Ну, я б не порівнювала… — протягла Олена. — До речі, Ганно Іванівно, у вас є”Отже, він прив’язав Барбоса до машини і, повернувшись до села, зрозумів, що тепер все буде по-іншому, а сум за старим другом залишиться назавжди”.
