Марія сиділа на кухні у своїй новій квартирі, перегортаючи старі фото. Сім років шлюбу вмістилися у один невеличкий альбом. Вона добре пам’ятала, як на початку стосунків з Дмитром вірила, що все налагодиться. Та час показав інше.
Ганна Іванівна, її свекруха, з’являлася в їхньому домі майже щодня. Приходила без попередження, відчиняла двері своїм ключем, який Дмитро дав їй «на всякий випадок». Завжди знаходила, до чого причепитися: то обід несмачний, то в хаті запилено, то Марія занадто пізно повертається з роботи.
Дмитро зазвичай мовчав або змінював тему. А Марія, стиснувши зуби, терпіла.
Тепер, сидячи в квартирі, яка дісталася від бабусі, вона усвідомила всю мудрість її слів: «Маринко, головне — мати свій куточок і роботу, тоді ніхто не зможе тобою помикати». Сім років вона намагалася стати «гарною дружиною» за мірками Ганни Іванівни.
Дзвінок у двері вирвав Марію з спогадів. На порозі стояла свекруха — пряма, владна.
— Що це ти влаштовуєш, дівчино? — безцеремонно зайшла у передпокій. — Дмитро місця собі не знаходить, а ти тут розважаєшся.
— Що з Дмитром? — не втрималася Марія. — Чому сам не прийшов?
— У нього робота, немає часу бігати за твоїми примхами. Збирайся, годі дуріти.
Марія відчула, як всередині піднімається хвиля обурення. Сім років такого ставлення — і жодного разу Дмитро не заступився за дружину.
— Ні, — твердо сказала вона. — Я нікуди не піду. Годі.
Ганна Іванівна змінилася в обличчі:
— Як це «не піду»? А як же родина? А як же Дмитро?
— А Дмитро думав про мене? Коли ви приходили без дзвінка і критикували кожен мій крок? Коли вимагали продати мою квартиру на ремонт вашої дачі? Коли викидали мої речі?
— Я просто хотіла допомогти! Ти була такою ненавченою, треба було вчити тебе бути гарною дружиною.
— Вчити? Ви не вчили, ви намагалися зламати мене. Але більше я цього не дозволю.
У цю мить у Марії задрижав телефон. Дмитро. Вона перевела погляд на свекруху, яка з тріумфуючою посмішкою спостерігала за нею.
— Відповідай, — майже наказала та. — Дмитро все зрозуміє, все пробачить. Повернешся додому, і житимемо як раніше.
Марія мовчки поклала телефон у кишеню.
— Знаєте, Ганно Іванівно, — спокійно сказала вона, — я справді все вирішила. Я більше не можу й не хочу жити в атмосфері постійного контролю й приниження.
Обличчя свекрухи перекривила гримаса лютості:
— Якого приниження? Я завжди ставилася до тебе як до рідної!
— Я вже давно не дитина, щоб мені постійно вказували.
— Неб— Ти невдячна! Я стільки для тебе зробила! — скрикнула Ганна Іванівна, але Марія лише спокійно посміхнула, бо вперше відчула, що її життя нарешті належить лише їй самій.
