Оксана завмерла, після того як почула слова свекрухи. Пальці самі розтислися, й піднос із оглушливим грюком упав на підлогу веранди. Уламки розлетілися на всі боки.
Богдан і Надія Степанівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився на удавану турботу.
— Доню! — підскочивши, скрикнула вона. — Ти не порізалася? Давай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оксана виставила перед себе руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Богдан сидів, зігнувши плечі, опустивши голову й тривожно мнучи скатертину.
— Богдане, — голос Оксани дзвенів від напруження. — Тобі є що сказати?
— Оксанко, ти неправильно зрозуміла! — забурмотіла Надія Степанівна. — Ми просто міркували…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Оксана. — Богдане?
Зависла важка тиша.
— Сину, — знову заговорила Надія Степанівна, підійшовши до Богдана й поклавши йому руку на плече. — Ти ж не покинеш матір?
Богдан повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Оксани — у них читалися біль і глибкий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди про тебе піклуватимуся.
Надія Степанівна торжествуюче посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Богдан підвівся й продовжив:
— Але Оксану я люблю більше. І я не зроблю нічого, що зашкодить їй чи нашій сім’ї.
Посмішка зникла з обличчя Надії Степанівни.
— Що ти говориш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Богдан. — І не повертатися, поки не вибачишся перед Оксаною й не зрозумієш, що немає нічого важливішого за сім’ю, яку я створив.
— Сім’ю?! — очі Надії Степанівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, яка тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Богдан. — Ти намагалася змусити мене обдурити дружину й забрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе перевернула! — закричала Надія Степанівна, показуючи на Оксану. — Відвернула сина від матері! Щоб тобі пусто було!
— Досить, — підвищив голос Богдан, і свекруха змовкла. — Я більше цього не слухатиму. Або ти вибачаєшся, або їдеш зараз же.
Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Богдан. — І я, як і раніше, допомагатиму тобі. Але тут твоя присутність небажана.
Ридаючи, свекруха кинулася до хати, й незабаром звідти почувся стукіт дверей. Оксана й Богдан залишилися самі на веранді серед уламків.
— Пробач мені, — прошептав Богдан, роблячи крок до дружини. — Я не мав мовчати. Не мав її навіть слухати.
— Чому ти мені не розповів? — тихо запитала Оксана. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила мене поговорити з тобою про продаж будинку, — зізнався Богдан. — Казала, що самотня, що дім для нас завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, треба діяти… інакше.
— Ти справді обрав мене, а не її? — запитала Оксана, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Богдан. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не буду в цьому брати участі.
Оксана зробила крок до чоловіка й дозволила йому обняти себе.
Наступного ранку Надія Степанівна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню рішення, — твердо повторяв Богдан у трубку. — Я не кидаю тебе. Але й Оксану не покину.
Поступово дзвінки припинилися. Богдан був непохитний. Одного вечора, коли вони з Оксаною пили чай на веранді, він посміхнувся — вперше за довгий час щиро й спокійно.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми подолали.
Оксана кивнула, стискаючи його руку в своїй. Дім знову ставав їхньою фортецею.
