Яскравий промінь сонця пробився крізь штору, висвітливши напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити холод, що повис у просторих кімнатах.
— Ми з Олею хочемо пожити тут кілька років, — твердо сказав Дмитро, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на власне житло.
Оля, сидячи поруч, нервово крутила край скатертини. Навпроти них Марія Іванівна, мати Дмитра, завмерла з ножем у руці, ніби збиралася розрізати не хліб, а саму цю ідею. Василь Петрович, батько, задумливо пив чай, уникаючи поглядів.
— Пожити тут? — Марія Іванівна повільно поклала ніж. — З цією… твоєю дружиною?
— Так, мамо, з моєю дружиною, — наголосив Дмитро. — Ми втомилися знімати. Це тимчасово, поки не накопичимо на іпотеку.
— У нас є місце, — раптом підтримав Василь Петрович, відсунувши чашку. — Дві кімнати стоять пусткою. Чому б не допомогти дітям?
Марія Іванівна кинула на чоловіка погляд, сповнений докору:
— А мене хтось запитав? Я маю терпіти чужу жінку у своєму домі?
— Оля не чужа, — Дмитро відчув, як у ньому закипає лють. — Вона моя родина.
— Родина! — зневажливо фкнула мати. — Це захоплення, Дмитре. Я її наскрізь бачу. Думаєш, вона тебе кохає? Їй потрібна наша квартира, твої гроші, твоя частка!
Дмитро стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася вже не вперше. З першого дня, коли він познайомився з Олею, мати її не взяла до серця — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Оля стала тією, хто порушив звичний порядок, де Дмитро залишався під повним контролем матері.
— Мамо, — він намагався говорити спокійно, — третина цієї квартири належить мені. За бабусиним заповітом. Я маю право тут жити.
Марія Іванівна зблідла:
— Ти погрожуєш мені? Власній матері? Це вона тебе навчила, так?
— Годі, Марусю, — втрутився Василь Петрович, підвищивши голос. — Дмитро має рацію. Це його дім теж.
— Тоді нехай живе у своїй третині! — Марія Іванівна схопилася з місця. — У коморці! Чи на балконі!
Дмитро повільно підвівся, його терпець урвався:
— Гаразд. Якщо ти не хочеш поладнати по-доброму, я продам свою частку. І повір, знайду таких сусідів, що ти пошкодуєш. Уяви, як весело буде жити з любителями гучної музики чи колекціонерами змій?
— Ти не посмієш, — прошипіла вона.
— Тиждень на роздуми, — Дмитро пішов до дверей. — Потім дзвоню ріелтору.
У передпокої він зупинився, намагаючисяДмитро стиснув руку Олі, дивлячись у вікно, де золотаве світло вечора обіцяло новий початок, і зрозумів, що тепер їхнє життя належить лише їм самим.
