**Щоденник**
Це був звичайний вечірній проїзд у метро після довгого дня в офісі. Такий, коли в навушниках — твоя улюблена пісня, а вагон покачує, ніби колиска, переносячи тебе десь між роботою та домівкою.
Лампи світили нерівно, а пасажири навколо втонули у своїх думках. Дехто гортав смартфони, хтось дивився у підлогу. Усе було звично, тихо, навіть трохи похмуро.
А потім поїзд зупинився на станції, і щось змінилося.
У вагон зайшов хлопчина. На перший погляд — звичайний підліток, років чотирнадцять, худорлявий, із зношеним рюкзаком. Але потім я помітив його ноги.
На одній не було взуття зовсім. На другій — шкарпетка, рвана, з сполізлим підошвою. У руках він тримав один кедик, старий, майже розвалився. Хлопець несміливо сів між двома пасажирами, підібгав ноги й намагався не займати зайвого місця.
Люди помітили — звісно ж. Але в місті так заведено: якщо щось здається незручним, краще ігнорувати.
Декілька пасажирів косились на хлопця, але одразу відверталися. Хтось навмисно пересунув портфель, ніби боронячись. Дівчина навпроти стиснула губи й почала пильно вдивлятися у вікно. У вагоні виникла німа угода: не чіпай, не питай, не втручайся.
Так би все й продовжувалося. Якби не чоловік, що сидів поруч із хлопцем.
Він виглядав як звичайний тато — у простій сорочці, з рукиЙого добрий вчинок запалив у моєму серці маленький вогонь надії, що навіть у найбуденніші моменти ми можемо робити цей світ трохи світлішим.
