“За стіною — не тиша”
— Та вже зроби ти цей телевізор тихіше, Бога ради! — гукнула Ганна Іванівна, стукнувши кулаком у стіну. — Люди сплять, ніч уже!
У відповідь завила музика ще голосніше. Ніби за сусідніми дверима розташувався цілий оркестр, і грали там на всіх інструментах одразу.
— Мамо, заспокойся, — промовила Надійка, визираючи з кухні з чашкою чаю. — Поговориш із ними завтра по-людськи.
— По-людськи? — Ганна Іванівна повернулася до доньки, очі блищали від обурення. — Я вже місяць із ними по-людськи! А вони — наче глухі! Чи вдають, що не чують!
За стіною знову щось греміло, лунали чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Іванівна схопилася за серце.
— Господи, ну що це таке? Раніше тут Марія Степанівна жила, царство їй небесне, тиша була, спокій. А тепер…
Надійка поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мамо, ну чого ти так заводишся? Молоді люди, їм весело. Згадай, як ми з Петром у дитинстві носились по хаті.
— Це вдень було! І ми були діти! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі чоловіки, а поводяться, як малолітки.
Музика раптом стихла. У насталій тиші чулося лише тикання старих годиннику на кухні та ледь чутний шепіт за стіною.
— Ось бачиш, — полегшено зітхнула Надійка. — Може, самі зрозуміли, що переборщили.
Але радіти було рано. Через хвилину роздався протяжний, жалібний виття. Не людський — звіриний.
— Що це? — Надійка зблідла.
— Собака, — похмуро констатувала Ганна Іванівна. — Тепер ще й собака у них. Величезна, судячи з голосу.
Собака вила, ніби її душа розривалася від туги. Вий переходив у скуління, потім знову піднімався до нестерпних висот.
— Мамо, може, їй погано? Може, допомога потрібна?
— Яка допомога? Їм просто на всіх начхати! — Ганна Іванівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Заберіть собаку!
У відповідь лунали чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.
Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.
— Надю, я більше не можу. Сили немає. Кожної ночі одне й те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я вже тижднями не сплю.
Донька підійшла, сіла на підлокітник крісла.
— А ти дільнич— А ти дільничному не скаржилась?
