— Ні, Оленко, ти не розумієш! Я не можу більше так жити! — Марія стиснула подругу за руку так сильно, що та скривилася. — Він одружується на ній! На цій… на цій порожнині! А я що, дванадцять років дарма прожила?
— Марічко, відпусти, бо болить! — Олена спробувала виврвати руку, але подруга тримала міцно, у її очах палав відчай. — Послухай мене…
— Ні, ти мене послухай! — Марія зірвалася з кухонного стільця, почала ходити по тісній кімнаті, мов звір у клітці. — Дванадцять років, Оленко! Дванадцять років я його чекала! Коли він навчався в університеті, я працювала, щоби допомогти йому з грішми. Коли шукав роботу, підтримувала. Коли мати його хворіла, я з нею у лікарні сиділа, як рідна дочка! А він… він…
Голос Марії перервався, вона знову впала на стілець, сховала обличчя в долонях.
Олена обережно підсунула до подруги вже холодну чашку з чаєм.
— Може, це й на краще, Марійко? Може, він тобі не долі?
— Не доля? — Марія різко підвела голову, глянула на Олену так, що та мимоволі відхилилася. — Не доля? А що тоді доля? Сидіти самотньою у сорок років і згадати, як могло б бути?
— Тобі ще лише тридцять вісім…
— Скоро тридцять дев’ять! — перебила Марія. — І що мені тепер робити? Починати все спочатку? Шукати когось іншого? Та кому я потрі— Та кому я потрібна в такому віці? Усі пристойні чоловіки вже давно одружені!
Олена мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона знала Марію ще з університету, бачила, як та метушилася між надією та розпачем усі ці роки. Віктор то з’являвся у її житті, то зникав, обіцяв одружитися, потім казав, що не готовий, що треба зачекати. А Марія чекала, вірила кожному його слову.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою на курси англійської ходили? — тихо запитала Олена. — Ти тоді казала, що хочеш поїхати за кордон, побачити світ. А потім зустріла Віктора й забула про навчання.
— До чого тут англійська? — роздратовано хитнула головою Марія. — Я кохала його, розумієш? Справжньою любов’ю! Не як ці дурочки, що міняють чоловіків як рукавички. А він… він просто користувався мною!
— Та ні, не користувався, Марічко. Просто… просто не склалося.
— Не склалося? — Марія підвелася, підійшла до вікна, довго дивилася на засніжений двір. — Знаєш, що він мені сказав, коли я дізналася про його весілля? Що я його занадто добре знаю. Що з Юлею йому цікавіше, бо вона загадкова. Загадкова! Двадцятирічна студентка, яка тільки й уміє, що селфі робити!
— Маріє, не катуй себе…
— Та я й не катую! — різко обернулася Марія. — Я злюся! Не розумію, як так вийшло! Ми ж були щасливі! Пам’ятаєш, як ми з ним на дачу їздили влітку? Як він мені квіти дарував? Як казав, що я найкраща?
— Пам’ятаю, — кивнула Олена. — Але це було давно, Марійко.
— Не так уже й давно! Всьой рік тому! Ми тоді про дітей говорили, про те, як назвемо дочку чи сина. Він навіть імена вигадував! А тепер ця Юля в нього на другому місяці!
Олена здригнулася.
— Вагітна? Ти мені про це не казала!
— Навіщо? — Марія опустилася на стілець, раптом здавлена, ніби з неї випустили повітря. — Навіщо тобі знати, що він не лише одружується на ній, а й дитину чекає? Тієї самої дитини, про яку ми з ним мріяли…
— Господи, Маріє… — Олена встала, обняла подругу за плечі. — Мені так тебе шкода…
— Не жаль мене! — Марія вирвалася з обіймів. — Не треба жаліти! Я сама винувата! Сама! Треба було давно від нього піти, коли він у перший раз почав мені розповідати, що не готовий до серйозних стосунків. А я думала, що зможу його змінити, що він зрозуміє, яка я хороша…
— Ти й справді хороша, Марічко. Добра, розумна, гарна…
— Гарна? — Марія гірко засміялася. — Подивись на мене! Сиве волосся, зморшки, зайва вага. А ця Юля в нього молоденька, струнка, модниця. Звісно, він її вибрав!
— Справа не у віці чи зовнішності!
— А в чому тоді? Поясни мені, Оленко! В чому? Що я робила не так? Чому я не змогла його втримати?
Олена сіла поруч із подругою, взяла її руки у свої.
— Слухай уважно. Ти нічого не робила не так. Ти була чудовою подругою, помічницею, майже дружиною. Але Віктор… він просто не та людина, з якою ти могла б бути щасливою. Він егоїст, Маріє. Він завжди думав лише про себе.
— Ні, ти його не знаєш! Він може бути добрим, турботливим…
— Може, коли йому це вигідно. Згадай, як він зникав на місяці, коли ти його потребувала. Як обіцяв познайомити тебе з батьками, а потім знаходив відмовки. Як казав, що кохає, а сам зустрічався з іншими!
— Звідки ти знаєш про інших? — Марія різко обернулася до подруги.
Олена завагалася, відвела погляд.
— Я… бачила його рік тому. З якоюсь білявкою. Вони в кафе сиділи, цілувалися. Хотіла тобі сказати, але…
— Але не сказала! — Марія зірвалася, знову почала метушитися по кімнаті. — Ти знала, що він мені зраджує, й мовчала!
— Я не була впевнена! Можливо, це була просто знайома, або…
— Або коханка! — Марія зупинилася, вп’ялилася очима в Олену. — Ти мала мені сказати! Я мала право знати!
— І що б ти зробила? Влаштувала б скандал? Пішла б від нього? Ми ж обидві знаємо, що ти б його пробачила, як пробачала завжди!
Марія хотіла заперечити, але зрозуміла, що Олена права. Вона справді пробачала Вікторові все: і запізнення, і забуті обіцянки, і довгі зникнення. Завжди знаходила виправдання, завжди вірила, що він зміниться.
— Знаєш, що найобидніше? — тихо промовила Марія, знову сідаючи. — Я думала, що ми з ним схожі. Що в нас спільні інтереси, погляди на життя. А виявилося, що він навіть не пам’ятає, про що ми розмовляли. Коли я запитала, чи пам’ятає він наші мрії про майбутнє, він сказав, що це все були порожні балачки.
— Для тебе це не було порожнім.
— Ні, не було. Для мене кожне його слово було важливим. Кожна зустріч, кожен поцілунок. А для нього… для нього я була лише зручною. Надійною. Поки не знайшлося щось краще.
ООлена налила свіжого чаю, подивилася на подругу з теплом у очах і сказала: “Ти варта більшого, Марічко, і тепер, коли ти нарешті бачишся вільною, світ відкриється перед тобою по-новому”.
