Віктор Миколайович знав занадто багато
— Оксанко Петрівно! Оксанко Петрівно, заждіть! — гукав сусід Віктор Миколайович, махаючи руками та напівбігом наздоганяючи жінку біля під’їзду. — Куди ж ви так спішите? Треба поговорити!
— Не маю часу, Вікторе Миколайовичу, онуку з садочка треба забрати. — Оксана спробувала обійти чоловіка, але він перегородив їй шлях.
— А онук почекає. Розмова серйозна, стосується вашого Богдана Івановича. — Очі сусіда горіли нездоровим блиском. — Ви знаєте, де ваш чоловік був учора?
Оксана завмерла. У грудях неприємно стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно знаю. На городі. Картоплю окучував.
— На городі? — Віктор Миколайович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третьій дня бачив на Сагайдачного. Біля аптеки «Злагода». З жінкою. Дуже близько спілкувалися.
Слова вдарили Оксану, немов обухом по голові. Богдан справді виїхав на город рано вранці, казав, що повернеться до вечері. А ввечері прийшов втомлений, брудний, скаржився на біль у спині від роботи на грядках.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона. — Мій чоловік увесь день на городі провів.
— Помилився? — Віктор Миколайович дістав з кишені телефон. — А ось і фото є. Правда, якість не дуже, здалеку знімав, але Богдана Івановича впізнати можна.
Оксана не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого знімка. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама постава, та сама звичка тримати руки в кишенях.
— Хто ця жінка? — прошепотіла вона.
— Ось цього я не знаю. Але дізнаюся обов’язково. У мене зв’язки є, Оксанко Петрівно. Скрізь знайомі люди сидять. — Віктор Миколайович прибрав телефон і співчутливо подивився на сусідку. — Та ви не переживайте сильно. Чоловіки вони такі, слабкі на жіночу вдачу. Може, й нічого серйозного.
Оксана розвернулася й пішла до під’їзду, відчуваючи, як тремтять ноги. За спиною лунав задоволений голос сусіда:
— Якщо що дізнаюся, одразу скажу! Ми ж сусіди, маємо один одному допомагати!
Вдома Оксана сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Сорок три роки у шлюбі. Сорок три роки! Двох дітей виростили, двох онуків виховують. Невже тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Богдан повернувся з роботи в звичний час, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як справи на городі? — ніби ненароком запитала Оксана, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Картоплю окучив, цибулю проредив. Втомився сильно, спина болить. — Богдан потягнувся, хрумнувши хребцями. — Завтра знову поїду, грядки полоти треба.
— А до міста не заїжджав? До аптеки, може, за маззю для спини?
Чоловік здивовано подивився на дружину.
— Навіщо до міста? Все взяв із собою, що треба. А що, щось купити треба було?
Оксана відвернулася до плити. Або чоловік бреше дуже вміло, або Віктор Миколайович справді помилився. Але фото…
— Богдане, а ти Віктора Миколайовича сьогодні бачив?
— Нашого сусіда? Так, у ліфті зранку зустрілися. Якийсь дивний став, усе розпитував, куди їду, навіщо. Немов слідчий. — Богдан нахмурився. — А що він тобі казав?
— Нічого особливого. Просто вітався.
Вночі Оксана не спала. Переверталася з боку на бік, прислухалася до дихання чоловіка. Сорок три роки поряд сплять, а тепер ось сумніви закралися. Невже справді може бути інша жінка? У їхньому-то віці?
Вранці Богдан зібрався на город, як завжди. Поцілував дружину, взяв термос із чаєм і сумку з їжею.
— Ввечері повернуся, — сказав він. — Може, риби по дорозі куплю, якщо хороша трапиться.
Оксана провела чоловіка до ліфта й повернулася в квартиру. Не минуло й півгодини, як почувся дзвінок у двері. На порозі стояв Віктор Миколайович із тріумфальним виглядом.
— Оксанко Петрівно, можна увійти? Справжні новини маю.
— Заходьте, — зітхнула жінка.
Сусід сів на кухні, важливо відкашлявся.
— Так ось, про ту жінку я все з’ясував. Звуть її Людмила Василівна Коваленко. Працює у поліклініці №5, медсестрою. Овдовіла років три тому. Живе сама, діти в іншому місті. — Віктор Миколайович зробив паузу, насолоджуючись ефектом. — Знайомі вони з вашим Богданом Івановичем вже півроку. Познайомилися у черзі до лікаря.
— Звідки ви це знаєте? — тихо запитала Оксана.
— А в моєї дружини двоюрідна сестра у тій поліклініці працює, в реєстратурі. Усе про всіх знає. Каже, часто їх разом бачить. То у їдальні поруч сидять, то на лавочці біля входу розмовляють. — Сусід нахилився ближче. — І ще вона сказала, що ваш чоловік на прийом до лікаря ходить щотижня. До кардіолога. А ви про це знаєте?
ОВалентина глянула у вікно, де помалу падав сніг, і зрозуміла, що найважливіше в житті — не знайти відповіді на всі запитання, а просто бути поруч із тими, кого любиш.
(Кінець.)
