“Ніколи не чіпай моїх ляльок!” – скрикнула Оксана, вириваючи з рук старшої сестри порцелянову красуню з білявим волоссям. – “Мамо! Соломія знову бере мої речі!”
“Та годі тобі, скнаро!” – відбрикнула восьмирічна Соломія, але ляльку все ж відпустила. – “Оце знайшлася принцеса!”
“Дівчатка, ну що за крики зранку!” – Олена Михайлівна вийшла з кухні, витираючи долоні рушником. – “Соломіє, залиш сестру. У тебе повно своїх іграшок.”
“У мене всі старі, а в неї нові!” – обурилася Соломія. – “Це нечесно!”
“Тому що я молодша”, – із задоволенням проказала Оксана, пригортаючи ляльку. – “Сама мама казала.”
Соломія стиснула зуби й мовчала. Так, мама дійсно так говорила. І бабуся теж. І тітка Ярина. Всі навколо тільки й товкли: “Оксанка малесенька, треба їй поступатися”, “Оксанка хворобливіла, її треба берегти”, “Оксанка така гарнесенька дівчинка”.
А я? Я – велика, сильна, маю розуміти. Завждила розуміти й поступитися.
“Ідіть снідати”, – втомлено промовила мати. – “І сестру кликни.”
У школі Соломія намагалася забути про домашні негаразди, але й там її переслідувала тінь молодшої сестри. Вчителька Марія Дмитрівна часто запитувала, як справи в Оксанки, чи не хворіє, скоро йтиме до першого класу.
“А ти, Соломійко, допомагаєш сестричці готуватися до школи?” – спитала вона якось після уроку.
“Допомагаю”, – збрехала Соломія.
Насправді вона не могла терпіти ці заняття. Оксана капризувала, не хотіла вчити літери, скаржилася, що втомилася. А мама щоразу казала: “Ну що ти до неї чіпляєшся? Бачиш, дитина втомилася”.
“Оксанко, літеру “А” пишуть не так!” – сердилася Соломія, витираючи криво намальований гак. – “Дивись, ось як треба!”
“Не хочу!” – нилась сестра. – “У мене ручка болить!”
“Нічого в тебе не болить! Просто ледащиця!”
“Мамо! Соломія мене ображає!” – одразу верещала Оксана.
І мама, звичайно, журила Соломію. Завжди журила Соломію.
Коли Оксана пішла до школи, Соломія сподівалася, що тепер сестра зрозуміє, як це – вчитися, старанно працювати, отримувати двійки й трійки. Але не вийшло. Оксана вчилася легко, отримувала самі п’ятірки, а вчителі її просто обожнювали.
“Яка ж твоя сестра здібна!” – захопогоджувалася класна керівниця Соломії. – “Просто відмінниця росте. Тобі б поучитися в неї, як треба займатися.”
Соломія мовчала, стиснувши кулаки. Що тут скажеш? Що Оксана не здібна, а просто вдала? Що їй усе легко дається ні за що, без зусиль? А їй доводиться зубрити до ночі, щоб от
І коли я почув цей сміх, який долонями ловив племінничин голос, що на хвилях дитячої радости хвилював мене, то зрозумів — це пісня нашої злагоди, нарешті записана польотною рукою часу.
