Він насміхався: «Ти навіть ходити не можеш!» Але вона зробила один крок, який змінив усе.
Він продовжував: «Ну… твоя квартира. Наша колишня. Тобто… раніше була нашою, але тепер… ти тут. А в мене нове життя».
Його голос затих. Він ледве помітно глянув на її ноги, ніби вони пояснювали все.
Олена мовчала.
Повільно вона повернулась до столика поряд, взяла тонку папку. Все вже було готово. Вона простягнула йому її з холодним, вивіреним спокоєм.
«Ось», – сказала вона. «Тут усе».
Він узяв, збентежений.
«Що це?»
«Акт. Документи на переоформлення. Заповіт».
Михайло остовпів. «Ти віддаєш нам будинок? Отак просто?»
Навіть Ірина відступила на крок. «Стоп… ти серйозно?»
Голос Олени був ніжним, як порцеляна. «Так. Тепер це її. В мене є інші справи».
Ці слова – *у мене є інші справи* – відлунали, як грім у пустоті.
Михайло засміявся. Надто голосно. «Інші справи? Ти? Олено, ти навіть ходити не можеш!»
Тиша впала, як завіса.
Олена заплющила очі. Не від поразки – а з виглядом миру.
Потім, повільними, наче вивіреними рухами, вона зсунула плед з колін. Під ним – її ноги, колись нерухомі, тепер у м’яких вовняних штанах. Вона розв’язала складну палицю, прикріплену до крісла.
І встала.
Один крок.
Ще один.
Тихе дзенькання палиці по підлозі лунало гучніше за будь-які його образи.
Михайло завмер. Ірина роззявила рота. Повітря стало густим від невір’я.
«Я потрапила в аварію», – тихо сказала Олена. «Але це не довічний вирок».
Вона зробила ще крок. Палиця стукала впевнено.
«Але лікарі… ти ж казала…» – запитав він, запинаючись.
«Я казала, що мені потрібен час. І спокій. І щоб ви обидва мене не турбували». Погляд Олени був непохитним. «Ви дали мені все це. Ненавмисно».
Вона пішла до дверей.
Але перед виходом повернулась. Її обличчя було спокійним. Голос – остаточним.
«Ви забрали мій дім», – сказала вона.
Пауза.
«Я забрала вашу свободу».
Очі Михайла звужувались. Ірина несміливо наблизилась.
«Що це означає?» – голос її був напруженим.
У голосі Михайла пролунав тріск. «Що ти маєш на увазі, Олено?»
Вона посміхнулася. Не ласкаво, не жорстко. Прото… зневірено.
«Прочитайте останню сторінку», – сказала вона. «Уважно».
І вийшла.
Стукіт її палиці поступово стих у коридорі.
А позаду – тиша не впала, а розбилась. Вона лунала, як звук чогось дорогоцінного, що розтрощилось назавжди.
Руки Михайла тремтіли, коли він перегортав папір.
Одна сторінка.
Інша.
Остання.
Його пальці стиснулись. Обличчя поблідло.
«Ні…» – прошепотів він.
Ірина заглянула через плече.
«Що? Що там?»
Він прочитав вголос, голос йому ламався: «Відповідно до умов, передача майна дійсна лише за умови, що нові власники приймають повну опіку над дитиною, народженою від позашлюбного зв’язку».
Він підняв погляд. «Ти… ти нічого не казала про дитину».
Ірина тепер була блідою, як стіна. Її ідеальна маска тріснула. «Михайле…»
Він дивився на неї з докором. «Чому ти мені не сказала?»
«Я… я не думала…»
Стук у двері перервав їх.
У проході стояла медсестра з новонародженим у пелюшках.
«Пані Коваленко?» – звернулася вона до Ірини.
«Так?» – ледве чутно відповіла та.
Медсестра ввічливо посміхнулася та простягнула дитину. «Вашу дитину виписують. Ось свідоцтво про народження та тимчасовий акт опіки – оформлено, як ви просили. Вітаю».
Михайло метнувся поглядом від медсестри до дитини, потім до папеМихайло опустився на коліна, дивлячись на дитину, яка тепер назавжди змінила його життя, і зрозумів, що Олена не просто пішла — вона звільнилася, а його нове життя лише починало набувати ваги.
