— Це моя лялька, чіпай свою! — вистрибнула Соломія, видираючи з рук старшої сестри фарфорову красуню з золотистим волоссям. — Мамо! Леся знову чіпає мої речі!
— Та годі тобі, жабо! — огризнулася восьмирічна Леся, але ляльку відпустила. — Ще знайшлася королева!
— Дівчата, ну що це за галас ізранку! — Ганна Петрівна вийшла із кухні, витираючи долоні обполонком. — Лесю, відчепись від сестри. У тебе своїх іграшок повно.
— У мене старі, а в неї новенькі! — запалилася Леся. — Це ж несправедливо!
— Бо я молодша, — самовдоволено вимовила Соломія, пригортаючи ляльку. — Мама сама казала.
Леся стиснула зуби й мовчала. Так, мама справді так казала. І бабуся теж. І тітка Марія. Всі навколо тільки й товкли: «Соломійка малесенька, їй поступити треба», «Соломійка недужа, її берегти варто», «Соломійка така мила дитина».
А Леся? Леся велика, Леся сильна, Леся повинна розуміти. Завжди повинна розуміти й поступатися.
— Ідіть снідати, — втомлено промовила мати. — Та й сестру поклич.
У школі Леся намагалася забути про сімейні клопоти, але й там її переслідувала тінь молодшої сестри. Вчителька Оксана Борисівна часто питала, як у Соломійки справи, чи не захворіла, скоро йтиме в перший клас.
— А ти, Лесю, сестричці до школи допомагаєш готуватися? — запитала вона якось після уроку.
— Допомагаю, — збрехала Леся.
Насправді вона ненавиділа ці заняття. Соломія капризючила, не хотіла вчити букви, скаржилася, що втомилася. А мама ще й додавала: «Та що ти до неї чіпляєшся? Бачиш, дитина втомилася».
— Соломійко, літеру “А” пишемо не так! — сердилася Леся, витираючи криво намальовану заковкулю. — Дивись, як треба!
— Не хочу! — нила сестра. — Рука болить!
— Нічого тобі не болить! Просто ледачка ти наївна!
— Мамо! Леся мене образила! — одразу верещала Соломія.
І мама, звичайно, лаяла Лесю. Завжди лаяла Лесю.
Коли Соломія пішла до школи, Леся сподівалася, що тепер сестра зрозуміє, як це — вчитися, докладати зусиль, отримувати двійки чи трійки. Але не тут-то було. Соломія вчилася легко, здобувала самі п’ятірки, а вчителі її просто обожнювали.
— Яка ж талановита твоя сестра! — захоплювалася класна керівниця Лесі. — Прям відмінниця виростає. А ти б у неї поучилася, як треба займатися.
Леся мовчала, стискаючи кулаки. Що тут скажеш? Що Соломія не талановита, а просто везуча? Що їй усе дається на льоту, без зусиль? А Лесі доводиться зубрити до ночі, щоб заробити хоч четвірку.
Вдома теж спокою не було. Соломія виростала справжньою кралею — білявою, блакитноокою, з ніжною шкірою. Сусідки ахали: «Ой, яка лялька! Прям янголятко!»
А Леся? Леся була звичайною. Не красуня, не потвора — зовсім типова дівчина з русявим волоссям і сірими очима. Таких — мільйони.
— Наша Соломійка на артистку вивчиться, — мрійливо говорила мама, розчісуючи дочці коси. — Або на модель. При такій вроді гріх не використати шанс.
Леся удавала, що не чує, але кожне слово різало по серцю, немов гострим
Той вечір вони довго говорили, а коли святкова тісточка вже зникла з тарілки, а дитячі очі почали злипатися від втоми, Оксана обіймаючи засинаючу небогу, спіймала погляд сестри — тепер уже не металевий, як колись, а теплий, сповнений усвідомлення простого дитячого щастя, що вони нарешті знайшли, коли всі троянди минулого обсипалися лише пилом на їхніх дорослих плечах.
