Не телефонуй після дев’ятої

Щоденник. Ніколи не телефонуй пізно ввечері.
Вже була вночі, закручувала косу, коли дзвінок розтяв тишу. Різкий дзенькіт змусив зідвигнутися з невдоволенням. Фарфоровий годинник показував десять хвилин по десятій.
“Ало?” – глухота у трубці. – “Хто це?”
“Мамо?” Голос звучав ледь чутно, наче боявся бути почутим.
“Оксанко? Що трапилось? Ти ж пам’ятаєш, я не люблю пізніх дзвінків!” – опустилася на край ліжка, міцно стиснувши слухавку. – “У тебе все гаразд?”
“Так… Тобто ні… Мам, можна я до тебе приїду? Зараз?”
Щось у доччиному голосі стиснуло серце холодним гачком. Оксана ніколи не благала про допомогу, завжди справлялася сама, пишалася самостійністю.
“Звісно, приїжджай. А що сталось?”
“Потім розповім. Вже виходжу.”
Гудки. Постояла з телефоном у руках, поклала його і пішла ставити чайник. Оксана живе у сусідньому масиві, з півгодини маршруткою, якщо без заторів. Значить, через годину буде.
Дістала з серванту добірні стаканчики, ті, що спеціально купляла для гостей, порізала лимон, виклала на тарілочку печива. Рухи були нерівними – лихе передчуття не відпускало.
Оксана з’явилася швидше, ніж чекала. На порозі стояла дочка із заплаканими очима та зім’ятим волоссям. У руках спортивна торба.
“Ой, дочко моя…” – обійняла Оксану, відчувши, як вона тремтить. – “Заходь, заходь швидше. Чай готовий.”
Сіли на кухні в хрущовці. Оксана мовчки пила чай, зрідка всхлипуючи. Чекала, не наважуючись допитуватись. Дочка сама розповість, коли буде готова.
“Він мене бив, мамо, – нарешті пролунало так тихо, що ледве вловила. – Вже не вперше.”
Поставила стаканчик, відчувши, як холод розливається з середини.
“Як бив? Андрій? Та що ти кажеш!”
“А я ось що, брешу на твою думку?” – Оксана різко підвела голову. Під оком вимальовувалась темнофіолетова пляма, що намагалася замаскувати. – “Ось, дивись!”
“Господи…” – простягнула руку, але донька відхилилась.
“Не жалій мене! Сама додумалась до цього. Гадала, одружимося – він заспокоїться… Дурна я, мамо, дурна!”
“Чому ж раніше не сказала? Ми ж разом…”
“Та що б ти зробила?” – гірко посміхнулася Оксана. – “Почала б переконувати терпіти, заради сім’ї, діток. Ти ж завжди казала: заміж виходять на все життя.”
Звідти опустила очі. Справді, колись так думала. Сама прожила з Оксанчиним батьком сорок років, хоч і легко не бувало. Терпіла його запивання, грубість, байдужість. Здавалося, бо так має бути.
“А діти де?”
“У його матері залишились. Сказала їм, що тиждень погостюю у бабусі. – Оксана витерла рукавом очі. – Не хочу, щоб бачили мене такою. Марійці лишень сім, а Павлик… він уже розуміє, що вдома щось не так. Вчора запитав, чому тато кричить на маму.”
“І що відповіла?”
“Що тато втомився на роботі. – Стиснула кулаки. – Навчилась брехати дітям. Молодець, так?”
Підвелась, підійшла до вікна. На вулиці мрячив дощик, ліхтарі малювали на асфальті жовті плями. Скільки разів сама стояла колись біля цього вікна, коли чоловік не приходив або повертався п’яний. Скіль
Марина Петровна дивилась у темряві на стелю, тримаючи теплу руку доньки, і ця єдність розчиняла усі страхи, немов і ранкове сонце розганяє нічний туман, вона знала — тепер вони йтимуть лише вперед, ніколи не озираючись.