Мар’яна стоїть біля кухонного вікна, жуючи чорствый хліб з маслом та вдивляючись у сусіднє подвір’я. Ранок похмурий, дощовий, немов її настрій останніми тижнями. За шибкою мелькнув знайомий силует — Ганна Петрівна йде до під’їзду, важко несучи пакети.
— Мамо, сусідка знов сама тягає покупки, — гукає Мар’яна до кімнати, де за столом сидить Людмила Миколаївна, перегортаючи старий журнал. — Може, допоможемо?
— Яка вона мені сусідка? — бурмотить жінка, не підводячи голови. — Чужа тітка. У сина є син, нехай допомагає.
Мар’яна кривиться, але мовчить. Людмила Миколаївна останнім часом стала якось особливо колючою, неможна торкнутися. А колись вона перша кидалась на допомогу сусідам.
— Її син працює в Німеччині, тобі ж відомо, — тихо каже Мар’яна, натягуючи куртку. — Піду до магазину, а їй допоможу підняти покупки.
— Іди, іди, свята наша, — воркоче Людмила. — Усіх жалієш, а мене забудеш.
Мар’яна спиняється біля дверей, озираючись на жінку, яку називає мамою вже понад сорок років. Худа, з сивим волоссям у тугий пучок, Людмила Миколаївна здається маленькою в кріслі. Зморшки на обличчі поглибилися, а руки тремтять, коли вона гортає сторінки.
— Щось принести тобі? — м’яко питає донька.
— Нічого не треба. Іди вже, коли зібралась.
На сходовому майданчику Мар’яна наштовхується на Ганну Петрівну, яка важко дихає, зупинившись відпочити.
— Ганно Петрівно, давайте допоможу, — пропонує вона, беручи один пакет.
— Ох, дякую, дитинко! — полегшено зідхає сусідка. — Останнім часом сили не ті, мабуть вік.
Підіймаються повільно, зупиняючись на кожному прольоті.
— А як ваша Людмила Миколаївна? — обережно питає Ганна Петрівна. — Щось її давно не бачила.
— Так собі, буває різне, — ухильно відповідає Мар’яна. — Іноді в нормі, іноді гірше.
— Розумію, розумію. У мені сестра така ж… — сусідка замовкає, але Мар’яна вгадує промовчане.
Допомогла віднести пакети до квартири й повернулась додому. Людмила сидить у тому самому кріслі, але журнал не читає. Дивиться непорушно в одну точку, немов щось розглядає.
— Мамо, може, чаю вип’ємо? — пропонує Мар’яна, знімаючи куртку.
— Мамо… — повторює Людмила Миколаївна, і в голосі чується дивна нота. — Ти мене мамою називаєш.
Мар’яна пніє. Щось в тоні її насторожило.
— Ну так, мамо. А як інакше?
— Та ж я тобі не мати, — тихо каже жінка, повертаючись до неї. — Я тобі ніхто.
Мар’яна відчуває, як все всередині стискається. Воно. Те, чого вона боялась останні місяці. Те, від чого відводила погляд, коли бачила той здивований вираз на маминому обличчі.
— Що ти говориш, мамо? — Мар’яна присідає поруч, бере її за руку. — Звісно, ти мені мати. Найсправжніша.
— Ні, — уперто мотає головою Людмила. — Я тепер пригадала. Пригадала все. Ти не дочка. Ти… чужа.
У горлі у дівчини стає тісно. Вона знала, що цей день настане. Лікарі попереджали: хвороба прогресуватиме, що пам’ять слабшатиме. Але вона не ймовірила, що Людмила пригадає саме це.
— Мамо, послухай мене, — починає Мар’яна, насилу роблячи голос спокійним. — Так, ти права. Не ти народила мене. Але ти мене виростила. Ти мене любила. Для мене ти мама.
— Виростила… — Людмила Миколаївна насуплюється, наче щось намагаючись згадати. — Так, виростила. Тебе привезли… маленьку. Увесь час плакала, істи не хотіла.
— Так, мамо. Мені було три роки.
— Три… — повторює жінка. — А де твоя справжня мама? Де вона?
Мар’яна закриває очі. Ось цієї розмови вона уникала все життя. Мати ні
Валя дивиться на мамину усмішку, і в цьому теплому промені сонячного ранку її серце знаходить повний спокій, бо немає сильнішого щастя за те, щоб бути донькою саме цієї жінки, що віддала їй своє життя.
