“Що ти верзеш, Оксан?!” – Сергій кинув на стіл папір і гупнув об стіл. – Яка ще експертиза? Ти з глузду з’їхала?
“Не кричи на мене!” – Оксана зірвалась з дивану, очі палали гнівом. – Маю право знати правду! Соломія день-у-день менше схожа на тебе! Ти ж бачиш!
“Це моя дочка!” – рикнув Сергій. – Наша! Якщо ще раз зачепиш цю експертизу, то я…”
“То що?” – викликаюче підбоченясь, спитала Оксана. – Що зробиш? Виженеш? Ну та ну! Виженемо! Але спочатку з’ясуємо, чия дочка в нас росте!
Сергій важко опустився на стілець і провів рукою по обличчю. Такого галасу у них ніколи не було. Навіть у найважчі часи не дійшли до крику та звинувачень.
“Оксано, що з тобою?” – стомлено спитав він. – Звідки ці дурниці? Соломія народилась у лікарні, я сам забрав її. Не пам’ятаєш?”
“Пам’ятаю,” – пробурчала дружина. – Та мені від цього не легше.
Оксана підійшла до серванту, дістала сімейні фото, розклала перед чоловіком.
“Дивись,” – ткнула пальцем. – Ось у рік. Світлі кучері, блакитні очі. Ось у три. Те саме. А тепер – п’ятнадцять. Темні прямі волосся, карі очі. Поясни мені – як це?”
“Діти ростуть, міняються,” – спробував заперечити Сергій. – Перехідний вік, гормони…”
“Гормони колір очей не міняють!” – перебила Оксана. – І кучері в прямі не перетворюють! А зріст? У п’ятнадцять вона на голову вища за мене! Звідки цей зріст, якщо ми обидва середні?”
Сергій мовчки розглядав фото. Й справді, зміни були разючими. Маленька світлячка перетворилась у високу, темноволосу дівчину з південними рисами.
“Може, у бабусю пішла,” – невпевнено запропонував він. – Чи прабабусю. Генетика – справа хитра.”
“В яку бабусю?” – обурилась Оксана. – Мої русяві, твої теж. Прадіди наші – всі русяві. Звідки тут східні риси?
У кімнату увійшла Соломія. Висока, струнка дівчина з довгим темним волоссям та великими каріми очима. Гарна, але справді зовсім не схожа на батьків.
“Чого ви кричите?” – подивилась вона то на батька, то на матір. – Сусіди вже бурчать.
“Нічого, донечко,” – поспішно відповів Сергій. – Мама трохи хвилюється.”
“Через що?” – Соломія сіла на диван, підтягнувши ноги. – Робота знову достала?”
Оксана уважно подивилась на доньку. Спокійна, розважлива, зовсім не така емоційна, як вона. І зовні чужа.
“Соломіє, скажи чесно,” – несподівано спитала Оксана, – ти ніколи не думала, чому так не схожа на нас?”
“Мамо!” – обурився Сергій.
“Що ‘мамо’?” – Оксана повернулась до чоловіка. – Нехай скаже. Її ж це стосується.
Соломія знизала плечима.
“Не знаю. Не замислювалась. А це важливо? Ви ж мої батьки.”
“Звісно, доню,” – Сергій обійняв дівчину. – Не слухай маму, у неї просто поганий день.
Оксана з досадою спостерігала. Чоловік і донька чудово розуміли одне одного без слів. Вона ж почувалась зайвою у власній родині.
“Іди роби уроки,” – сказала вона Соломії. – Нам з татом треба поговорити.
Соломія кивнула, вийшла. Сергій провів її поглядом та обернувся до дружини.
“Навіщо ти її травмуєш?” – тихо спитав. – Вона ж ні в чому не винувата.”
“А хто винуватий?” – Оксана сіла навпроти. – Сергію, я хочу правди. Якщо Соломія – наша, експертиза підтвердить. А якщо ні…”
“А якщо ні – то що?” – перебив він. – Виженеш дитину? Перестанеш її любити?”
Оксана замовкла. Сама не знала, що робитиме, якщо підозри підтвердяться.
“Люблю її,” – зізналась вона. – Але мені потрібна правда.”
Сергій п
Але відтоді вони стали ще міцнішою родиною, бо усвідомили, що справжній родинний зв’язок народжується не з крові, а з щоденної любові, турботи та віри один в одного.
