Ті часи були не найлегші. Оксана стояла перед люстром у білій сукні, а вірити в те, що трапилось, так і не могла. Наряд сидів дотепно – матір три тижні підганяла кожну складку, кожну намистинку. Тепер та краса висіла на ній, мов саван.
— Оксанко, готова? — зазирнула у кімнату тітка Ганна, матчина подруга. — Гості вже збираються, автівки під’їхали.
— Готова, — збрехала Оксана, поправляючи фату. — Тітко Ганно, може, скасуємо? Щось не гаразд із усім цим…
— Що ти кажеш, дитятко! — здивовано розвела руками жінка. — Твоя матуся стільки сил віддала, гривень вклала! Та й гості всі прибули, стіл накритий. А Андрій твій… — тітка Ганна похитала головою. — Сам винен. Не слід було в останню мить тікати!
Мати увійшла до кімнати із очима почервонілими від сліз, але з рішучістю на обличчі.
— Годі, Оксанко! Досить сумурнувати! — промовила вона твердо. — Не дозволю цьому дурню зіпсувати нам свято. Влаштуємо весілля, і хай усі в місті бачать, яка в мене красуня дочка!
— Мамо, та це ж кумедно! Весілля без нареченого! Що люди скажуть?
— А що вони скажуть? — мати підійшла, поправила Оксані сережки. — Скажуть, що Валентина Степанівна молодець, що не сиділа вдома в риданні, а показала усім: її дочка варта найкращого! Ось що скажуть!
Оксана зітхнула. Мати була як завжди – коли щось надумала, переконати неможливо. А надумала вона ще вчора ввечері, коли Андрій подзвонив і заявив, що не готовий до побутових клопотів.
— Мамо, уявіть, який сором! — спробувала ще раз Оксана.
— Сором – це коли дівчина все життя чекає на негідного чоловіка! А ми покажемо, що живемо й без нього! — мати повернулась до дверей. — Годі говорити. Ідемо!
У залі вже зібралося чимало людей. Рідня, сусіди, мамині колеги з фабрики. Всі перешіптувались, кидаючи співчутливі погляди. Оксана почувалась мов у театрі абсурду.
— Ой, Оксанко, яка ж ти гарна! — підбігла двоюрідна сестра Іринка. — А де… ну отже… як справи?
— Як бачиш, — сухо відповіла Оксана.
Мати зійшла на невеличке піднесення, де зазвичай грали музики, й стукнула ложкою об келих.
— Дорогі мої! — почала вона. — Сьогодні особливий день. Моя донька Оксана виходить заміж… за своє нове життя! За вільність від негідників! За право наше бути щасливою!
У залі встановилася тиша. Хтось ніяково покашляв.
— Валю, ти з глузду з’їхала? — прошепотіла матусина сестра Катерина.
— Навпаки — вперше до розуму прийшла! — відповіла мати. — Оксано, іди сюди!
Оксана неохоче підійшла до матері. Та обійняла її за плечі.
— Ось вона, моя красуня! Розумна, добра, золоті руки! А оцей… як його… Андрій, він її недостойний! І хай усі знають — ми не плачемо, ми святкуємо!
— Мамо, досить, — прошепотіла Оксана крізь зуби.
— Не досчить! — мати підняла келих. — За мою доньку! За те, що вона вчарозуміла, з ким життя зв’язувати не варто!
Гості невпевнено піднесли келихи. Хтось пробурмотів: «За Оксану», хтось мовчки ковтнув.
— А тепер за стіл! — оголосила мати. — Будуть веселитись!
Оксана сіла на своє місце на чолі столу. Поряд стояв порожній стілець, прибраний стрічками —
Як пам’ятається зараз, вона зняла ту білу сукню, дбайливо погладила її теплими долонями й повісила у шафу поряд із вишитою сорочкою, вперше відчувши легкість справжньої свободи, ніби з плечей злітав млинове крило.
