— Мамо, ну чого ти знову починаєш! — роздратовано кинув Андрій Шевченко, навіть не підіймаючи погляду від телефона. — Та ж казав, зайнятий!
— Зайнятий! — Оксана Михайлівна ляпнула мокрою ганчіркою об стіл. — Сорок років тобі незабаром, а все як школяр! Андрію, благаю тебе, поїдь до бабусі, вона учора дзвонила, скаржиться, що погано почувається!
— Мам, в мене зустріч за годину! Важлива зустріч! — Андрій нарешті відірвався від екрана, глянув на матір. — Поїду пізніше, увечері чи завтра.
— Завтра, післязавтра… — Оксана Михайлівна сіла на стілець навпроти сина, знесилено зітхнула. — Твоя бабуся вісімдесят три роки прожила, а ти все причини знаходиш не відвідати її.
— Не заводь цієї пісні! — Андрій підвівся, сунув телефон в кишеню. — Я працюю, розумієш? Гроші заробляю! А не як дехто, що тільки нудити вміє!
Оксана Михайлівна здригнулася від синової грубості, але мовчала. Звикла вже до таких розмов. Андрій завжди був різким, особливо коли діло стосувалося родинних обов’язків.
— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді я сама поїду. Та ось лихо — машина в ремонті, а автобусом добиратися дві години в один бік…
— То й що? — Андрій натягував куртку. — Ну поїдь автобусом, що тут такого? Чи таксі поклич!
— На таксі дорого, сину. Пенсія мала, ти ж знаєш.
— Знаю, знаю! — Андрій вже стояв у дверях. — Слухай, мам, давай пізніше поговоримо, гаразд? Я справді поспішаю!
Двері гримнули. Оксана Михайлівна лишилася сама на кухні, де все ще витав запах борщу, що варила для сина. Андрій навіть не доторкнувся до їжі.
Жінка підійшла до вікна, подивилася, як син сідає у свою нову машину. Гарна, дорога машина. Андрій пишався нею, часто розповідав знайомим про її переваги. А от матір до бабусі відвезти не може — часу бракує.
Оксана Михайлівна дістала з сумки потертий гаманець, перелічила гроші. На таксі до бабусі справді дорого. Довелось їхати автобусом.
Вона взяла торбу з гостинцями для свекрухи, замотала голову хусткою й вийшла на вулицю. До автобусної зупинки було хвилин п’ятнадцять ходу. Оксана Михайлівна йшла не кваплячись, зупиняючись перевести подих. Серце останнім часом часто капризничало, але до лікарів не зверталась. Часом обтяжена була, та й шкода грошей.
На зупинці довелось чекати півгодини. Автобус прийшов переповнений, Оксана Михайлівна ледве продиснула всередину. Їхати випало довго, з пересадко
Але життя показало йому цю безодню неповерненого тепла вже тоді, коли холодна тиша знелюдненої кімнати нарешті розкрила очі на просту істину: любов, не спіймана в польоті, лишається вічною докірливою тінню на стінах самотності.
