– Мені така донька не потрібна! – кричала Христина Іванівна, трясучи зім’ятим папером. – Ганьба на всю родину! Як я тепер людям у вічі дивитимусь?
– Мамо, заспокойся, будь ласка, – благала Мар’яна, стоячи у кухонних дверех із заплаканими очима. – Погомонімо, як слід.
– Про що тут балакати? – голос матері ставав тоншим. – Університет кинула, доброї роботи не знайдеш, а тепер ще й це! З якимось покрутився, сором на весь район!
З сусідньої хати уважно зазирнула в коридор тітка Галя. Христина Іванівна помітила її допитливий погляд і ще дужче розлютувалась.
– Бачиш? Уже сусіди торохтять! – шпурнула вона папір на стіл. – Двадцять п’ять літ вирощувала, все найкрасше віддавала, а ти ось як до мене платиш!
Мар’яна підняла впалий аркуш, розгладила його тремтячими руками. То була заява про шлюб. Її заява.
– Мам, але ж я щаслива, – пробувала пояснити вона. – Олег чудовий чоловік, він мене кохає…
– Чудовий? – Христина Іванівна зареготала, та сміх лунав злобою. – Розлучений з дитиною, без сталого заробітку, старший за тебе на десять років! Це ж звичайний хабарник!
– Неправда! Лесь працює, у нього своя майстерня з ремонту авто…
– Майстерня! – хмикнула мати. – Гараж, хочеш сказати! І що, збираєшся все життя бензин та мазут нюхати?
Мар’яна опустилась на стілець, відчуваючи, як підкошуються ноги. Готувалась до цієї розмови дні, що слова сказати, сподівалась на розуміння. Та все пішло не по-їїньому.
– Мам, я вже не дитина. Мені двадцять п’ять.
– Саме тому! – скрикнула Христина Іванівна. – У твої роки я вже була заміжня за твоїм батьком, працювала на фабриці, отримували квартиру. А ти що? Повиваєшся невідомо де, невідомо з ким!
– Тато теж покинув, – тихо промовила Мар’яна й одразу пошкодувала.
Обличчя матері збіліло від люті.
– Як смієш! Твій батько загинув у катастрофі! Він не кидав нас!
– Вибач, мам, не те хотіла…
– Саме те! – Христина Іванівна заходила по кухні, мов тигриця у клітці. – Хочеш повторити мою долю? Залишитись самотньою з дитиною на руках? Цей твій Олег вже одну родину зруйнував!
– Вони розлучились за обопільною згодою. Просто не зійшлись характерами.
– Та не зійшлися! – мати сіла навпроти доньки й впилася в неї поглядом. – А з тобою, значить, зійдеться? Хоч розумієш, у що вплутуєшся? У нього ж дитина від першої дружини! Аліменти платити треба! А тобі що лишиться?
Мар’яна мовчала, потираючи скроні. Голова тріщала від крику, у грудях стояв важкий біль. Вона так уявляла, як розповість мамі про своє щастя, як вони разом готуватимуться до весілля, вибиратимуть сукню…
– Та й взагалі, – продовжила Христина Іванівна, – де його знайшла? У якім підвалі познайомилась?
– На іменинах у Даніели Семенчук. Пам’ятаєш, розповідала?
– Даніела Семенчук! – мати сплеснула руками. – Ота розпусниця? Яка вже третій раз заміж збирається? Добрі знайомства!
– Мам, до чого тут Даніела? Легень там був випадково, його приятель запросив…
– Випадково! Такі мужики абиде випадково не бувають. Вони навмисне шукають наївних дівчат, як ти.
Мар’яна схопилась зі стільця.
– Годі! Ти ж його навіть не знаєш, а вже судиш!
– А нащо мені знати? – Христина Іванівна теж підвелась. – Я бачила по твоєму вигляду. Ходиш мов непритомна, спинилась, під очима синці. Оце твоє щастя?
– Я спинилась, бо турбуюся. Знала, що ти будеш проти.
– Звісно, буду проти! Не для того
Валентина Петрівна лежала в темряві, вслухаючись у дихання дочки за стіною, і шепотом промовила: “Господи, бережи її дорогу, хоч вона й не та, про яку я мріяла”.
