– Знову ця клята музика! – скрикнула Ганна Степанівна, лупаючи долонею по радіатору. – Пів на другу ночі, а у них там концерт влаштували!
– Мамо, заспокойся, – зітхнула донька Олена, не відриваючись від телефону. – Завтра поговориш із ними.
– Та скільки можна говорити! Місяць уже терплю цих… цих… – вона розвела руками, шукаючи слів. – Наче з розуму з’їхали!
– Мамо, не кричи так. Розбудиш Марічку.
– А нехай прокидається! Нехай знає, у якому будинку мешкає! – Ганна Степанівна підійшла до вікна й розчинила його. – Гей, там, нагорі! Годі верещати!
З вікна третього поверху висунулася кудлата голова молодого хлопця.
– Бабусю, сама не верещи! Люди сплять!
– Яка я тобі бабуся, бешкетнику! – спалахнула Ганна Степанівна. – Зараз викличу дільничого!
– Та клич! – гаркнув хлопець і затулив вікно.
Музика загуркотіло ще дужче.
Ганна Степанівна сіла на диван і схопилася за серце. Руки тремтіли, подих перехоплювало. Олена нарешті відірвалась від телефону й подивилася на матір.
– Мамо, як ти? Пігулки приймеш?
– Дай валер’янки, – прошепотіла Ганна Степанівна.
Олена принесла краплі й склянку води. Мати випила ліки й відкинулася на подушки.
– Не можу більше, Оленко. Зовсім не можу. Раніше тут порядна людиня мешкала. Тиша була, спокій. А тепер…
Вона махнула рукою в сторону стелі, звідки доносився гуркіт барабанів.
– Коли вони заїхали? – запитала Олена.
– Місяць тому. Молоде подружжя. Наче, нормальні здавались, ввічливі. Вітались у під’їзді, посміхались. А виявились…
Ганна Степанівна не договорила. Нагорі щось з грюкотом упало, потім почулися крики й сміх.
– Точно без царя в голові, – пробурчала вона. – Нормальні люди пів на другу ночі сплять.
Олена потягнулася й позіхнула.
– Мамо, я до дому поїду. Пізно вже.
– Не кидай мене саму з цими… божевільними!
– Мамо, ну що я можу вдіяти? У мене завтра робота, Марічці до школи. Сама розбирайся з сусідами.
Олена зібрала речі й пішла. Ганна Степанівна лишилася сама в квартирі, де кожний звук згори відлунював болем у серці.
Вона дістала з тумбочки записник і знайшла номер дільничного. Трубку не брали. Спробувала подзвонити на чергування.
– Слухаю, – пролунав стомлений голос.
– Добридень, це Ганна Степанівна Коваленко з вулиці Липкової. У нас тут сусіди музику голосно врубили, спати не дають.
– Котра година?
– Пів на другу ночі!
– Зрозуміло. Запишемо ваше звернення. Патруль заїде, як звільниться.
– Коли це буде?
– Сказати не можу. Викликів багато.
Ганна Степанівна поклала слухавку й стиснула кулаки. Патруль заїде, як звільниться. А
Валентина Петрівна закрила повіки, відчуваючи, як борги зникли з її душі — ніби старі сніжинки розтанули в теплі перших променів сонця над Подолом.
