Та все при мені — окрім тебе
— Мар’яно Петрівно, гляньте лише на оту красу! — Соломія Іванівна трясла перед сусідкою світлинами з мобільного. — Оце наша нова дача, а ось авто сина — уявіть, яке дороге! А це внучка на фортепіано грає, у музичній школі вчиться!
— Так, так, дуже гарно, — ківнула Мар’яна Петрівна, стоячи біля поштових скриньок і перебираючи листи. — Та тільки поспішаю, Соломіє, вибачте…
— Та куди ж ви спішите? Ми ж сусідували стільки років, а побалакати часу нема! — Соломія не вгамовувалася. — Дивіться, а це ми з чоловіком у Туреччині відпочивали минулого місяця. П’ятизірковий готель, усе включено! А ви коли востаннє відпочивали?
Мар’яна Петрівна зітхнула й обернулася до сусідки. В її сірих очах блиснула втома.
— Я не відпочиваю, Соломіє Іванівно. Мені неколи.
— Як то неколи? — здивуклась та. — У вас же діти дорослі, онуки є, ви на пенсії…
— Діти дорослі, так, — тихо погодилася Мар’яна Петрівна. — Тільки вони далеко живуть.
— Ну й що? Мій син теж у Києві працює, та ми постійно спілкуємось, він кожні вихідні приїжджає! А зарплата в нього — матінко божа! — Соломія знову лізла в телефон. — Ось, гляньте, це він мені нову шубу подарував, норкову!
Мар’яна Петрівна мовчки піднялася на другий поверх, залишивши сусідку зі світлинами внизу.
Вдома її зустріла звична тиша. Двокімнатна квартира, що колись здавалася тісною для родини з чотирьох, тепер виглядала спустілою. На підвіконні стояли фіалки — єдине живе в цьому домі.
— Дівчатка мої, — прошепотіла Мар’яна Петрівна, підходячи до квітів. — Хоча б ви мене не покинули.
Вона ввімкнула телевізор, більше для фону, ніж для перегляду. В програмі новин казали про підвищення пенсій, нові соціальні виплати. Мар’яна Петрівна усміхнулася — її пенсії вистачало на найнеобхідніше, але не більше.
Задзвонив телефон. Серце тьохнуло — може, це Павлусь дзвонить? Чи Даринка?
— Мар’яно Петрівно? — незнайомий голос. — Це із ЖЕКу. У вас заборгованість за комунальні послу…
— Яка заборгованість? — здивувалася вона. — Я завжди плачу вчасно!
— У нас тут показує, що за минулий місяць платіж не надійшов…
Мар’яна Петрівна довго пояснювала, що платила, показувала квитанції по телефону, але в трубці вже гули короткі гудки.
Ввечері, коли за вікном стемніло, вона сиділа на кухні з кухлем чаю. На столі лежали світлини — старі, ще з плівки. Ось Павлусь у першому класі, серйозний, з гілкою квітів. Ось Даринка на випускному, гарна, усміхнена. Ось вони всі разом на дачі у свекрухи, коли чоловік ще був живий…
— Де ж ви тепер, рідні мої? — запитала вона в світлин. — Чому так вийшло, що я сама?
А вранці знову зустріла Соломію Іванівну у дворі. Та несла величезні пакети з магази магазину.
— Ой, Мар’яно Петрівно! — зраділа сусідка. — Я якраз хотіла вам розказати! Онука вчора дзвонила, вступила до інституту, на бюджет! Уявіть, яка розумниця! А син обіцяв їй новий айфон подарувати на вступ!
— Вітаю, — сказала Мар’яна Петрівна.
— А у вас як справи? Онуки як? — запитала Соломія, але було видно, що запитала з ввічливості.
— У мене немає онуків, — тихо відповіла Мар’яна Петрівна.
— Як то немає? — здивувалася сусідка. — А діти ваші?
— Є діти. Павло й Дарина. Тільки вони… дуже зайняті. Павло працює в Німеччині, програмістом. Дарина в Америці живе, там вийшла заміж…
— Ну й чудово! — скрикнула Соломія. — Значить, у вас усе чудово! Діти влаштувались, за кордоном живуть! Ви ж пишатись мусите!
— Мусила б, — погодилася Мар’яна Петрівна. — Я й пишаюся.
— Ось бачите! А то похмурою якоюсь ходите. Гроші, мабуть, надсилають? Допомагають?
— Надсилають, — збрехала Мар’яна Петрівна. — Звісно, допомагають.
Насправді востаннє Павлусь надіс
Та фіалки мовчали, але їх листки тягнулися до світла — так само, як і вона до голосів своїх дітей, лише вони зростали в тиші.
Всі радості поруч — тільки тебе не вистачає
