Соломія Романівна, благаю вас не звільняти мене! У мене ж дві дитини, іпотека! — Соломія стояла перед директоркою, мнучи в руках документи. — Виправлюся, присягаюсь!
— Соломіє Романівно́, ви підробили диплом вищої освіти. Це жорстке порушення…
— Я ж планувала донавчатися! Залишився лише рік до захисту в педагогічному! — перебила вчителька молодших класів, сльози котилися по її обличчю. — Дайте мені шанс!
Директорка двадцять третьої школи глянула на молоду жінку зі співчуттям. Соломія працювала тут третій рік, діти її обожнювали, батьки хвалили. Та закон є закон.
— Гаразд. Маєте місяць, щоб надати справжній диплом. Інакше…
— Дякую! Величезне дякую! — Соломія кинулася до дверей, але на порозі обернулася. — А звідки ви дізналися?
— З обласного управління освіти була перевірка документів. Випадково виявили невідповідність.
Соломія вибігла з кабінету й ледь не врізалася в Богда́на Сергійовича, вчителя фізкультури. Високий, сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти підтримав її за лікоть.
— Що трапилося, Соломіє Романівно́? Ви бліда, наче полотно
Та Оксанка дивиться через плече Бориса на тітку Зину, що стукає ложечкою об фужер, чекаючи відповіді, і ледве помічає, як за вікном у кучугурі першого снігу з’являється знайома постать колишнього чоловіка, що тупоче до скла залу збентеженим поглядом.
Але коли Борис підводить її в останній такт музики, кладе руку на живіт і шепоче: “Чекаємо третього, серденько?”, Оксана усміхається так тепло, що й натяк на минуле зникає одразу, звішане щастям зараз на цій руці. Інколи все починається з омани, але вірність одного доброго серця перетворює її у єдину правду завжди.
