Як тяжко бачити, що твоє життя розпадається. Андрій Гончаренко полишив мене з малечею на руках. Коли ж прийшла зрадівки позлитися свекруха, то Олена… Олена не знаходила собі місця. Маленька Софійка нарешті заснула на руках, а я не могла відірватися од вікна. Цілу годину визирала у двір.
Дві години тому чоловік мій, Андрій, повернувся з роботи. Я була на кухні, а він до мене не йшов. Вийшла – а він у кімнаті віщи складає.
– Куди? – Здивовано спитала.
– Іду. Від тебе. До іншої жінки, коханої.
– Жартуєш? Щось на роботі трапилось? Командирування?
– Та коли ти зрозумієш? Набридла мені. В тебе в голові лише Софійка, мене не бачиш, за собою не доглядаєш.
– Не кричи, доньку розбудиш.
– Ось бачиш! Знову тільки про неї! Мужик від тебе йде, а ти…
– Справжній мужик не кинув би дружину з немовлям, – тихо сказала я та пішла до донечки.
Знаю я його характер. Зараз розпочнеться крик. Сльози вже підступали, але я не дам йому побачити. Взяла Софійку з ліжечка – і на кухню. Туди Андрій не зайде, нічого його там не чекає.
Бачила, як він сів у машину та вирушив. Навіть не озирнувся. А я так і стояла біля вікна. Може, сподівалася, що ось-ось його авто в’їде у двір, він вистрибне та скаже: «Та це ж дурний жарт!». Але нічого не трапилось.
Не спала всю ніч. Позвонити комусь розказати про лихо? Нема кому. Мати забула мене, коли я вийшла заміж. Наче в Лариси була лише одна дитина – мій менший брат. Є подруги, але вони такі ж матусі, як я. Зараз мусять відпочивати. Чим вони мені допоможуть?
Задрімала під ранок. Спробувала подзвонити Андрію – він скинув, а потім прислав SMS: «Не турбуй мене більше».
Тут Софійка захлипала. Підійшла до неї. Не час розм’якати. Пішов і хай іде. У мене є донечка, про яку треба дбати. Треба гадати, як жити далі.
Подивилась, скільки грошей у гаманці та на карті – жах обійняв. Навіть якщо упросити господарку квартири зачекати з орендою п’ять днів, до отримання допомоги, то все одно не вистачить. А ще ж треба їсти. Могла б заробити віддалено, та Андрій забрав свій ноутбук.
Залишилось дві оплачені тижні оренди, щоб щось вигадати. Вигадувати треба швидше.
Але коли обдзвонила всіх знайомих, зрозуміла – марно. Ніхто не візьме на роботу з малих дитиною. Навіть щоб помити підлогу, треба залишити Софійку на годину-дві, а ні з ким. Зняти іншу квартиру не поможе – тут і так найдешевша. Єдиний вихід – до батьків. Та я запізнилася з власною родиною, а брат оженився рано. Живе з родиною в матері, вирощує близнюків. Отже, у дві кімнати втиснулось п’ять осіб. Куди ще нам двом?
Я сказала господарці, що звільняю квартиру по закінченні оренди. Невгамовна тривога. Можна зняти кімнату у гуртожитку, вже пробігала. Боже, яке там буває сусідство! Писала Андрію, просила грошей на доньку, – ні відповіді. Навіть не читав. Мабуть, у чорному списку.
Залишилось п’ять днів. Почала складати речі. Їх небагато, але треба ж чимось зайнятися. Раптом – дзвінок у двері.
Відчинила – і осторопіла. На порозі Марія Петрівна, моя свекруха.
«Невже ще більше клопоту?» – подумала Олена, впускаючи її.
Наші стосунки завжди були напружені. Ніби всміхались, а в душі ненавиділи одне одного. Одразу, ще тоді, коли ми познайомились, майбутня свекруха дала зрозуміти: я їй не до вподоби. Як всяка мати, вважала вибір сина помилкою. Можна ж було знайти краще. Тому я відразу сказала: разом жити не будемо
Відтоді Марія Петрівна стати мені другою матір’ю, допомагаючи виростити Софійку та її братика, а я зрозуміла, що справжню родину будуєш не кров’ю, а вірністю у біді..
Лена в ситуації, коли зрада трапилась на очах свекрухи.
