Хлопчик прислонив вухо до гробу матері і сказав те, що спричинило завмер у церкві

У церкві стояла така глибока тиша, наче повітря згусло. Пахло ладаном та сльозами, була в повітрі така боль, що словами не вимовиш. Люди сиділи з похиленими головами, кожен у своєму горі. Наче час зупинився.
Аж раптом – кроки.
Тихі, босі.
Хлопчик, років шести, підвівся. Рухи його були нерішучими, але обличчя серйозним, наче він одразу підріс. Не казав нічого. Лише йшов вперед, пробираючись між рядами лавок, поки не дійшов до самого труни.
Став поруч, наче чекав дозволу. Потім, поволі, притулив своє мале вухо до грудей матері. Ніякого звуку. Та він слухав. Наче щось там, за межею мовчання, могло відгукнутися.
Минула хвилина. Може, дві.
Люди почали перешіптуватись, хтось схлипував. Аж раптом – він підняв голову. Очі його розкрилися широко, у них був жах, перемішаний з дитячою вірою. Обернувся до людей, глянув прямо на священика й промовив:
– Вона сказала: “Я не попрощалась із тобою…”
Усі заніміли. Навіть свічки, здавалося, здригнулись.
Жінка в останньому ряді знепритомніла. Хтось випустив молитовник. Священик ступнув до хлопчика, хотів щось сказати, але не встиг – той додав:
– Вона сказала, чекає мене… уночі.
Постала мертва тиша.
Хлопця одразу забрали, намагаючись переконати, що це лише уява. Але ніхто того вечора спокійно не спав. А вночі…
Сусідка знизу присягалася, що бачила, як сходами вгору йшов силует жінки в жалобному, а за нею – хлопчик.
Відтоді їх більше ніхто не бачив.
А труна на ранок виявилась пустою.
Минуло три дні після похорону. Дім, де жили мати з хлопчиком, стояв зашморгани дошками. Родичі відмовились від опіки – занадто багато чого налякало їх того вечора. Занадто усе було… не так.
Хлопчика звали Тарас. Тиха, замислена дитина, з того часу, як помер його батько, він майже не розмовляв. Лише з мамою. Наче розуміли одне одного без слів. Інколи, коли вона засинала, він сидів біля її ліжка, торкаючись її руки – наче оберіга.
Вона була для нього усім.
Коли вона захворіла, ніхто не думав, що все закінчиться так швидко. За два тижні вона згасла. Не від старості, не від нещасного випадку. Наче щось забрало її — зсередини. Лікарі говорили: серце. Але хлопчик знав – не лише.
Після похорону його тимчасово поселили у двоюрідної тітки. Тієї самої, що ніколи не любила матір Тараса й уникала хлопця. Уночі вона чула, як він щось шепоче уві сні. А одного разу – він раптом сів на ліжку й промовив:
– Вона стоїть біля дверей. Тільки дивитись не треба, вона тебе не кличе.
Тітка викликала священика зараз же вранці.
Та священик, той самий, що був на похоронах, лише зблід, коли дізнався, хто до нього звернувся.
– З цим дитям… щось не так, – сказав він. – Краще не чіпати. Моліться. Та вікна на ніч замикайте.
На четвертий день почалося справжнє.
Місцевий сторож цвинтаря, старий Микола, в паніці прибіг у церкву.
– Труна пуста. Її там нема! Ані тіла, ані одягу… наче й не було!
Священик сам пішов перевіряти. Плита не торкнена. Замки цілі. Труна – закрита. Але всередині…
– Пусто.
Вже в
І коли нічний вітер донес з церкви слова давньої клятви, кожен у селі зрозумів, що кругообіг душ знову розпочався.