Соломія ніколи не розуміла чому їй так мало щастить в коханні. Дівчина вроджена, все в неї гаразд — і розумна, і гарна. Працює ветеринаркою у великому фермерському господарстві. Певно, справа в тому, що Соломія чужа в селі. Й чесно кажучи, відрізнялася вона від наших селянок.
«От якби Соломія свою корону трішки поправила, гляди, й чоловічий подих з’явився би в хаті. Хоч гарних тепер вдень із ліхтарем не знайдеш, але все ж таки чоловік», — озвучила Одарка Тищенко, розпалюючи розмову серед бабусь, що зібралися вечором побалакати на колодах. Вона завжди перша обговорювала гідності і недоліки селян. У селі новини довідувалася швидше за те, як вони траплялися.
Завжди знаходився їй супротивник — Христина Швець. Дружили з молодості й стільки ж часу й сперечалися. Коли Швець казала біле, Тищенко з піною у роті доводила, що воно чорне.
Баби відразу дивилися на Христину Швець, чекаючи нової серії комедії. Та не змусила себе довго чекати.
«Що це за новини? Щоб у хаті смерділо брудними шкарпетками, треба себе переступити. Ні, баби, ви її послухайте! І нічого від мужика не треба, нехай тільки запах розносить, а робити буде жінка. Тьху, краще вже з короною ходити!»
Тищенко аж почервоніла.
«Ось що ти лаєш, що лаєш, не розуміючи? Бабі належить жити з чоловіком! Щоб мужик у домі був!»
«Ні, ти мені поясни, для чого? Сама кажеш, мужики лиш залишки шантрапи перепившись! Навіщо він? Доглядати за ним?»
Тищенко не витримала, аж закопирсала.
«Ой дурна баба! А дитину треба родити!»
«Це ти дурна баба! Дитину родити, а потім цього так званого мужика тягнути на собі все життя! Чи не легше дістатися до міста, знайти здорового, красеня, та й зробити цю дитину! А не годувати дармоїда-пияка до віку, а жити собі в задоволення?»
Баби ахнули. Найзапекліші сварки спалахували між подругами через цю нравственність. Колись так посварилися, що місяць не розмовляли. Навіть на колоди не виходили. Бабуням було неймовірно нудно. А справа в тім, що у Тищенко був один чоловік, котрого вже як двадцять років сховала, а у Швець — троє, і до неї ходив тепер коваль Павло, пропонуючи господарства об’єднати. Самій Швець за сімдесят, ковалю мабуть під вісімдесят, нічого.
Тому й думки в подруг на цю тему були протилежні.
І тепер все могло скінчитися криком, якби поруч не з’явився об’єкт розмов.
«Добридень, лелечки!»
Соломія зупинилася й дивилася на бабусь з усмішкою.
«Добридень, Соломійко! Невже з міста?»
«З міста, Христино Швець, і каплі від бліх привезла — кажіть, у кого кішкам свербить, забіжу накапаю».
А старушки, тримаючи своїх вухатих компаньйонів, лише переглянулись, знаючи, що Соломійчине щастя не в чоловікові, а в спокої цього вечора, де вона йшла додому з вірою, що найкраще в її житті — це поросюча, що кришки намиста чекала за тином.
