Дві ідентичності мого чоловіка

— Знову не був вдома нічо́гу, Ігорю, — голос мій був рівним, майже холодним. Хотя всередині палало, немов від окропу.
— Як то ж… ти ж знаєш, Оксанко, у нас у лікарні такий завал — отаман. Термовий пацієнт був…
— Пацієнт? — я несерйозно всміхнулась. — Чому ж твоя сорочка пахне жіночим парфумом, а в телефоні бачу — о третій ночі ти заходив у Instagram?
Він мовчав. Відвернув погляд. Потім завжди однаково — потер перенісся, зітхнув, почав розводити руками в боки.
— Я тобі все поясню. Тільки не починай. Ну не зараз, добре?
Я не почала. Хоч дуже хотілось — кричати, шпурнути в нього цією самою сорочкою, вдарити по його самолюбству. Та… не стала.
Ми були одружені дев’ять років. Усе було… ну, як у людей: іпотека, дитина у третій клас, спільний рахунок у банку й звичка варити вранці одна одній каву. Та ось вже півроку цю каву варю лиш я сама собі.
Він або їде раніше, ніби до лікарні, або приходить пізніше. А інколи й зовсім “на нічному”. Та ось серцем я відчувала: ніякий він не герой у білому халаті. Він брехун. І в нього… є хтось інший.
На кухні дзвенів чайник. Я стояла біля вікна, споглядаючи, як сусід цілує дружину, виходячи на роботу. Як гладить доньку по голівці. І мені так болісно зробилось: а мені? а мені чому ні?
Перші звістки проспала. Було це тонко, майстерно. Спочатку відключив геолокацію: “телефон гальмує”. Перестав залишати речі у ванній: “стерильність, ти ж розумієш, хірург” Тримав телефон при собі навіть вдома.
— Оксано, та ну не накручуй, — говорив він. — Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Яка може бути інша жінка? У мене й на тебе сили не вистачає, не те що на інших.
Поки він мився, я взяла його телефон. Пароль знав навіть кіт у нашій квартирі… Але в месенджерах — чисто. Або все видалив, або листувався деінде. Інстаграм? Лише підписки на футбольні сторінки та пару хірургів.
Та ж я — не вчора народилась. І я — не та, кого можна за ніс водити.
“Якщо не впіймаєш правду — знайди того, хто її знає.”
І вирішила я, що цією правдою може стати… його молодший брат — Тарас. Той самий, з яким Ігор останнім часом так часто “бачився” увечері.
— Привіт, Тарасе. Маю пару запитань.
— О, Оксано! Привіт! Щось трапилось?
— Ти ж бачився вчора з Ігорем?
— Е-е… — хлопчина занімів. — Ну… тіпа того…
Зрозуміло. Тіпа того. Ага.
— Тарасе, не треба мені зараз увімкнути “друга сім’ї”. Просто скажи — він був з тобою?
— Ні, — видихнув він. — Пробач, я більше не можу його прикривати.
Я заціпеніла. Ось воно, зараз і розкриється.
— Значить, в нього є інша жінка?
Тарас відвів очі.
— Не зовсім…
— То що ж тоді?
Він вагався.
— Оксано, ти впевнена, що хочеш усе знати?
Я відчула, як кров ударила в голову.
— Кажи. Зараз же. Миттєво. Не тягни.
— Він не просто з іншою… Оксано, він живе подвійним життям. В нього в іншому районі… друга сім’я. Жінка. І… син. Йому три роки.
Я оніміла. Мене немов помістили у вакуум.
І глуха, і німа раптом стала. Тарас щось лепетав, пояснювався, але його слова були крізь вату.
Син. У Ігоря є син.
Виходить, три роки він уже бреше. ТРИ РОКИ! А я тим часом возила нашого Данилка по гурткам, прасувала йому сорочки, готувала чоловікові улюблену лазанью й вірила, що просто важкий період на роботі. Наївна. Смішна. Дружина з
Той історичною осінню, коли золоте листя стелилось під ногами, а в кав’ярні “Калина” шипів капучино, з того жвавого батька Насті вона одного разу почула: “А давайте, Ларисо, як моя машина поремонтується, разом до Полтави змайструємо вихідні — там у мене вітчина, а вийшла б ти прекрасним навігатором… Може, і є в цій каруселі життя лиха хвилина?”.