Знаєш, кохана, кажуть — не кожна Дарина львівська буде, не кожен Василь чортова гора. Святих на всій цій грішній землі небагато. Тому не суди, а краще в себе заглянь. Невже ти така вірна дружина була своєму Василечкові? — моя бабуся прижмурилась, наче знала відповідь.
— Бабусю, Василь пішов до моєї подруги! Де справедливість: я мовчати повинна? — бунтувала я.
— У будь-якому разі, не мчись до Василя на роботу скаржитися начальству, який у тебе донжуан. Опозоришся, лише й усього. Знаємо, проходили… Обдурені дружини в сльозах та соплях бігали до хрещених батьків. А любов не слухає наказів та заборон не знає. Не допоможе, дитинко. Змирися. А час покаже, що до чого, — бабуся спокійна була.
А новина про чоловіка-зрадника й подругу-зрадницю її ані не зворушила, ані не зачепила. Наче звичайна історія.
Ти ба, “змирися” — легко сказати. Подруга Дарина — от стерво та й годі, справжня зміюка. Свого чоловіка в землю сховала, за моїм взялась. Не вийде, не віддам!
Бувало, мій Василь задивлявся на Дарину. Памʼятаю, блискали ми усією компанією в лазню. А він очей з неї звести не міг. Мов мурчик на вареницю. Поглядом милував і цілував подругу, загорнуту в білий рушник. Тоді я цим півнатякам значення не надавала.
Дарина, безперечно, вродлива, мʼяка, душова. Та й що? Ми з Василем прожили шістнадцять років, син у нас — Ярослав. Я певна була, що наша родина міцна й ніяка грішна сила її не зламає.
У Дарини з Миколою дітей не було. Знаю, вона дуже засмучувалась. А Микола завжди мовчав. Гадаю, поолові носив. Ми дружили родинами. Часто виїжджали на природу, разом відпочивали. Веселились, як могли. Та, видно, всьому свій час. Біда вже коло дверей стояла й посміхалась.
— Дар’ю, Миколу “невідкладна” забрала. Інфаркт. Господи, казала ж йому: — Підіймемо дитину з притулку! Ні, все мовчав та похмурів. А тепер хоч не знаю, що й очікувати. Викрутиться якось?
Нещасна Дарина плакала навзрид.
— Заспокойся, Дарино. Усе владнається! Побачиш. Микола в тебе сильний, — щиро втішала я подругу.
— Ох, Дар’ю! Як жити без Миколи — не уявляю! Він у мене — світло у віконці. І втішить, і підбадьорить. Самотня я тепер, — схлипувала Дарина.
— Не клич лиха до часу, Дарино. Зберися. Не розпускайся. Макияж, манікюр, зачісочка… Посміхнись та вперед до чоловіка в лікарню! Микола тоді знов закохається й швидше видужає…
Того разу все добре скінчилось. Миколу підлікували, на ноги поставили. Життя пішло заведеним порядком.
Незабаром Микола й Дарина усиновили трирічну дівчинку Соломію. Родина на вершині щастя була.
— Ось тепер вмирати не страшно! — раптом промовив Микола за святковим столом.
— Та що ти? Тепер тільки жити, дочку ростити, — здивувались ми цим словам.
— До того, що даремно не жив. Хоч одну дитячу душу пригрів, прихистив. На дружину свою Дарину мою надію покладаю. Вона впорається з донечкою. Дозволяю заміж вийти, якщо що… — Микола дивився з якоюсь невимовною журбою.
— Ой, Миколо, не вигадуй! Нумо, друзі, пиймо за наше родинне щастя! — вигукнув тост мій Василь.
Тоді й забули Миколину розмову. До пору…
Ангел смерті, мов кульгавий віслюк, коло кожних дверей стане. Не вберіг себе Микола. Другий важкий інфаркт шансу не дав. Спить Микола вже вічним сном.
Залишилась Дарина з прийомною донечкою. Відплакала за чоловіком пристойний час і знову ожила. Тридцять їй тоді було. Подруга цілком імідж змінила. З блондинки перетворилась на палку брюнетку, гардероб оновила й частіше посміхалась. Ми ще збирались усі разом по святах.
Мій Василь щоразу якнайшвидше зустрічі з Дариною дожидав. Поблизу неї Василь іскрив жартами, сміявся нідоречі, стараючись потрапити до ладу
І я почала малювати прозорих метеликів на блакитному небі своєї нової тиші.
