Кажуть, весілля показують найкраще в людях, але іноді й найгірше.
Відколи Оксана заручилась з Михайлом, вона здогадувалась, що її головним випробуванням стане не планування чи бюджет, а її мати. Лариса завжди привертала увагу — вражаюча, впевнена, звикла домінувати. Своєму весіллю доньки вона бачила не свято кохання, а черговий шанс сяяти.
Спершу Оксана ігнорувала мамині натяки: “Білий колір мені так личить!”, “Пам’ятаєш мою сукню на весіллі тітоньки?” чи “Мене часто приймали за наречену!” Але коли вона випадково побачила у мами на кухні чек на двадцять тисяч гривень — за біле вечірнє плаття з перлами та розкішним шлейфом — їй стало моторошно. Лариса планувала прийти в білому!
Оксана зізналась у своєму занепокоєнні, сподіваючись пояснень. Та мати лише посміхнулась: “Кохана, гості чекають від мене блиску. Це не моя провина, якщо я затьмарю наречену!”
Поранена та рішуча, Оксана зрозуміла: треба взяти весілля у свої руки. З подружками вона придумала сміливий план.
У великий день гості зустріли незвичний вид: *всі* подружки нареченої, навіть малесенькі дівчатка з квітами, були в білосніжних сукнях. Виглядало це так, ніби в залу зайшла юрба випадковніших.
Тоді з’явилась Лариса — і завмерла. Її унікальне плаття стало лише однією з багатьох білих суконь. Ніхто не ахнув, не обернувся. Вона просто… злилась із тлом.
Раптом залунали нові акорди. Усі погляди зупинились на Оксані. На ній горіла сукня з червоного оксамиту, вишита золотими нитками, мов полум’я на снігу. Вона сяяла, неміцна та могутня одночасно.
Зал затих, потім пролетіли шепоти. Навіть Михайло стояв, зачарований. Серед моря білих фігур Лариса усвідомила: донька її переграла — люб’язно і неперевершено.
Вінчання пройшло ідеально. Але під час бенкету Оксана помітила матір самотньою у кутку — тиху, без її звичної пишності.
Після танців Оксана підійшла до неї: “Ти була прекрасною сьогодні”.
Лариса гля в очі доньці. Жодної зверхності, лише ніжна посмішка: “Ти теж. Я й уявити не могла… що це ти мене затьмариш”.
Оксана взяла її руку: “Мам, це ніколи не було змаганням. Я просто хотіла один день для себе”.
“Ти його отримала. І заслужила”.
Того вечора вони не сперечались. Вони сміялись, згадували минуле. Коли змінився фокус уваги, змінилося й щось глибше: їхні стосунки розтопили кригу й стали теплішими, міцнішими.