Я нічого не знаю, але ви – батько близнюків!

Нічого не знаю, у графі «батько» Ви записані, забирайте близнюків!”
Та отже, через три роки після розлучення я раптом стаю батьком немовлят-хлопчиків. Сам винен, офіційно розлучатися треба було! Та це виявилося щастям…
З Оленою ми були одружені десять років. Мали двох донечок-бебех, Даринку й Каринку. Усе, здавалося, як у людей: вдень робота, ввечері родина, але наша мама дедалі частіше затримувалася деінде. То підругу відвідає, то в магазині черга затягнеться, то на роботі аврал… Зрештою, «добрі» люди відкрили мені очі: в Олена є коханець.
Я, вочевидь, не замислювався й виклав їй усі претензії. Олена миттєво перейшла у захист, а найкращий захист, як усім відомо – це напад. Їй бракувало моєї уваги, вона перестала відчувати себе жінкою, побут «з’їдав» усі її дні, а доньки, виявляється, любили лише мене… Отож, накричалася й оголосила, що йде до коханця. І справді пішла, назавжди, залишивши дівчат зі мною.
Даринка з Каринкою спочатку довго не розуміли, куди поділася мама, але потім звикли. Мені саме тоді запропонували переїхати за роботою в інше місто, очолити новий філіал, отже, я погодився. Ми з доньками зібралися наспіх, все сталось дуже швидко, тож, від’їжджаючи, я не встиг офіційно розлучитися з Оленою.
На новій роботі я зустрів чудову жінку. Настенька була моєю ровесницею і також сама виховувала двох донечок. Не гаючи часу, ми знялися разом і почали жити однією великою родиною. Наші діти були майже однолітками, ввечері вдома стояв постійний галас: дівчатка то щасливо гралися всі разом, то навпаки – щось ді ділили, цілий “дитячий садок”, Господи! Ми з Настею дивувались на дітей, але потай мріяли про спільного сина, проте щось не виходило.
На час дивного дзвінка ми з Настю прожили пліч-о-пліч два роки й уже відчаяли народити сина… Що ж, не судилося, будемо виховувати дівчат. Отже, про дзвінок.
За номером на телефоні я відразу пізнав місто, де ми жили раніше:
— Миколо Петровичу?
— Так, слухаю.
— Маю для вас сумну новину… Ваша дружина Олена Пилипівна, на жаль, не вийшла з коми й сьогодні померпомерла. Приїжджайте за дітьми, їх завтра виписують. А що робити далі щодо Олени Пилипівни, завтра все пояснимо.
— Це якась нісенітниця? Я не бачив Олену Пилипівну три роки, й наші діти тепер зі мною.
— Нічого не знаю, у графі «батько» Ви записані, забирайте близнюків!
На тому кінці поклали слухавку. Збентежений, я перевірив номер у мережі: це справді був пологове відділення нашого міста.
Настя дивилась на мене великими очима й теж не розуміла, що коїться, весь дзвінок вона чула. Ми швидко зібрались, відвезли дівчат до бабусі з дідусем, і вирушили з’ясувати, що ж трапилось із моєю колишньою.
Біля пологового ми зустріли Оленину подругу. Вона нам розповіла, що коханець кинув Олену одразу, як довідався про вагітність. Виношування далося їй тяжко, юрма як-не-як, а в кінці взагалі сталося щось жахливе… Діточок врятували відразу, а ось їхня мати впала в кому, і за кілька днів її не стало. Потрібно було реєструвати близнюків після народження, а мати не могла у такому стані назвати актуальних даних. Тому їх записали згідно з даними РАЦС, де я все ще значився її чоловіком, автоматично стаючи батьком.
Оленина подруга, розплакавшись, розповівши все це, обіцяла допомогти за потреби й пі
Рівно три роки після розлучення я несподівано став батьком немовлят-близнюків. Сам винен, треба було оформити все! Та вийшло на щастя…
З Оленою ми прожили десять років. Мали двох доньок-погодок, Соломію й Оксану. Усе здавалось звичним: робота вдень, сім’я ввечері, але матір дедалі частіше затримувалась. То до подруги, то черга в магазині, то аврал на роботі… Зрештою “добрі” люди повідомили, що в Олени є коханець.
Я, звісно, не мовчав. Вона ж одразу в оборону — а найкраща оборона, як відомо, напад. Їй бракувало моєї уваги, вона перестала себе почувати жінкою, побут “пожер” увесь час, а доньки, мовляв, любили лише мене… Скричала, що йде до коханця. І справді пішла, залишивши дівчаток зі мною.
Соломія й Оксана спершу сумували, але звикли. Якраз запропонували переїхати до іншого міста керувати філією — я погодився. Зібрались швидко, тож оформити розлучення не встигли.
На новій роботі зустрів чудову жінку. Настя — моя ровесниця, також сама виховувала двох доньок. Недовго думаючи, ми зійшлися й зажили великою родиною. Наші діти були однолітками, увечері в хаті стояв галас: то дівчата весело грались, то сперечались — справжній дитсадок! Ми з Настею милувались ними, та таємно мріяли про сина. Не виходило.
На момент дивного дзвінка ми вже два роки жили разом і майже втратили надію… Ну не судилося. Та ось про дзвінок.
Номер на телефоні показав стаціонар із мого рідного міста:
— Миколо Петровичу?
— Так, слухаю.
— Маю для вас сумну звістку… Ваша дружина Олена Павлівна, на жаль, не вийшла з коми й сьогодні померла. Приїжджайте за дітьми — завтра випишуть. А щодо Олени Павлівни пояснимо.
— Це жарт? Я не бачив Олену три роки, а наші діти зі мною.
— Нічого не знаю, у графі «батько» ви вказані — забирайте близнюків!
Суворе клацання слухавки. Я перевірив номер: справді пологове відділення міської лікарні.
Настя дивилась на мене розплющеними очима, почувши всю розмову. Ми швидко зібрались, відвезли дівчат до бабусі з дідусем, та й вирушили з’ясовувати.
Біля пологового зустріли подругу Олени. Вона й розповіла: коханець кинув її, коли дізнався про вагітність. Виносити двійню було важко, а в кінці сталося лихо… Дітей врятували, а мати впала в кому й не оговталась. Близнюків треба було реєструвати, а вона не могла дати даних — тому внесли інформацію із ЗАГСу, де я досі значився чоловіком. Автоматом став батьком.
Подруга Олени, ридаючи, обіцяла допомогти й пішла, а Настя міцно-міцно стиснула мою руку.
— Настю, що таке?
— Коль, ми ж заберемо їх до нас, правда?
В очах у неї грала радість, хоч вона й намагалась це сховати.
— Кого? Близнюків?
— Так, так, так… Ну будь ласка! Адже свої можуть і не вийти, а тут цілі два, готові…
— Настю, це ж не іграшки, щоб так… Не знаю…
— Миколо, я серйозно! А дівчата як зрадіють! Твоїм донькам та й що сестрами… Ну ж бо…
Коротше, я не встояв. Ми забрали близнюків, а Олену Павлівну поховали, як належить.
Дівчата завищали від радості, що ми привезли їм братиків, і все цікавились, як це вони не помітили у мами Насті животика! І хоча синів ми з Настею не сподівались мати, тепер вони у нас є.