Унікальна істота

Був у мене незвичайний дар, хоч колись вважала я його скоріше прокляттям. Згадаю, як усе було.
Ще немовлям мене знайшли біля дверей дитячого будинку в Житомирі. Невідомо, чому мати покинула мене, – може, й в неї була ця дивна сила, і не бажала в мені її пробуджувати. От і виростала в дитбудинку, не знаючи батьків. Першою мою відмінність помітила вихователька Мар’яна Опанасівна. Розповідала, коли ми гралися, і хлопчина Славик відібрав у мене м’ячика, я, цитую: «Присягаюся, побачила, як Славика відкинуло на килим аж у кут кімнати, а ти іграшку забрала». Мар’яна Опанасівна була доброю душею, одразу зрозуміла мою незвичайність і що, покидьки звідаються, не дадуть мені спокою. «Не хочу, щоб тебе забрали на якісь досліди», – казала вона. Тож вона опікувалася мною, одночасно вчачи приборкати здібності. У гніві я пересувала речі, навіть людей, відчувала наполегливу енергетику оточуючих. Мені не треба було вітатися, щоб відрізнити доброго від лихого. Може, подумаєте, дар божий? Та мені здавалося,сяк люди теж відчували мою чужину й уникали, тому ніяка рідня не хотіла мене всиновити аж донині. А так кортіло знати материнську ласку, мати справжню родину.
Була в мене в дитбудинку лише одна подруга – Орися. Так, справжнє ім’я – Орислава, та їй не подобалось, тому я називала її Орисею. Була вона чудовою дитиною, ми чудово проводили час. Вона була мені рідною, а я – їй. Орися знала про мою силу й свято брехала її, ніколи не просивши використати для власної користі. Я була їй за це безмірно вдячна. Орися вже відчаяла знайти рідних, їй виповнилося п’ятнадцять, а всі знали: таких старших дітей ніхто не візьме.
Аж ось, одного разу Орися вбігає в кімнату, очі палають, мене огорнуло її шаленою енергетикою.
– Щось трапилось?
– Лесю!! Уяви!!! Мене всиновлюють!!! У мене буде родина!!!!
Орися підскочила, обняла мене за плечі й завертіла по кімнаті.
– Знайшлися люди, що захотіли мене взяти! Така несподіванка!!!!
Потім зупинилася й суворо подивилася на мене.
– Не журся, неодмінно тебе відвідую, а коли й тебе приймуть, дружитимемо родинами! Ходи, ходи, швиденько покажу тобі їх, вони там біля кабінету директорки.
І Орися потягла мене за руку.
Стали біля дверей, якраз коли вони розчинилися.
Вийшла пара. Високий чоловік, широкоплечий, з гострим підборіддям, міцними вилицями. Я відразу відчула всю гаму їхньої енергетики. І те, що відчула, зовсім не сподобалось. Від чоловіка випромінювалося щось важке, не просто сила – насильство, грубість, лють. Жінка ж була наче прибита, злякана. Дивна втома й порожнеча. От що я відчула.
– О, Орисю! – чоловік розлинувся в усмішці. Мене аж перекривило.
– Майже закінчили з паперами, завтра вже поїдемо додому.
Орися кинулась його обіймати. У ту мить я відчула ще один спалах у його енергетиці, схожий на замилування, та не батьківське… Це було щось інше, немов хтивість…
Повернулись у кімнату.
Орися метушилась, не стримуючи радості, я ж сиділа на ліжку, намагаючись усвідомити почуте. Може, здалося?
– Чого таке? – Орися сіла поруч. – Не журись так, побачимось, клянуся.
– Орисю, мені не сподобалися ті люди, щось у них неправильне. Той чоловік, він якийсь недобрий, – вимовила я.
Орися зморщила чоло.
– Годі, Лесю! Нащо таке кажеш? Чи завидуєш? Я так довго цього чекала! Матиму, наре
Минають роки, але досі пам’ятаю, як той даремно проклинаний дар став моїм щитом і мечем, врятувавши сестру душі Мар’яну та подарувавши нам обом найцінніше – мамину любов у Антоніни Андріївни, в якій ми нарешті знайшли своє світло і домівку.