Легкий шлях до важких переживань

– Ну цього разу, сподіваюсь, ви не на три дні? Побудете довше? Оленко! Чому мовчиш?
– Соне Сергіївно, з Днем Народження вас ще раз! Не хворійте, бережіть себе! Ми з Володимиром, як щось вирішимо, одразу ж подзвонимо.
Олена поспішно поклала слухавку.
«Фух, буває ж таке, – подумала, відставляючи телефон. – І розмова приємна була, і свекруга сьогодні привітніша, ніж будь-коли, й привід для дзвінка радісний – її ювілей. Але від першої секунди до останнього слова мене не покидало бажання швидше закінчити цю розмову».
Олені зовсім не хотілося їхати до свекруги у свою довгоочікувану відпустку, яка нарешті збіглася з відпусткою чоловіка. Вона щиро вважала, що у світі є мільйон інших місць, де вони з Володимиром та дітьми чудово проведуть час. Вона, звісно, намагалася натякнути чоловікові, що можливо, хоча б цього літа варто було б обрати для відпочинку щось інше, а не Соне Сергіївнину дачу. Але Володимир був непохитний. Так його виховали. Старших треба любити та поважати. Батьків не можна не порадувати своїм приїздом. Непристойно.
* * *
– Олю, я батьків і так бачу, слава Богу, раз на рік. Ти хочеш, щоб ми ще й у відпустці перестали їздити? Тоді діти взагалі забудуть, що у них є ще бабуся та дідусь у іншому місті.
– Коханий, як тобі м’якше це сказати… Та тобі ніколи не здавалося, що ці приїзди потрібні тільки тобі?
– Що ти маєш на увазі? – Володимир насупився й здивовано подивився на дружину.
– Та те, що твої батьки вже звикли жити далеко від тебе, від твоєї родини. Їм і так добре. Вони не страждають, що не бачать онуків, не проводять з ними часу. У них і без цього все чудово.
– Олю, що ти несеш? Звідки такі думки?
– З того, що твоя мама у листуванні просить мене лише одного: надіслати гарні фото старших дітей або відео молодшенького, і на цьому все. Вона ж ніколи не питає, як у них справи, як вчаться, чи не хворіють. Їй онуки потрібні лише для того, щоб показати їх гарні фото подружкам чи сусідці. Гарна ідеальна картинка, не більше. А що за цим стоїть – не її клопіт. Її зовсім не цікавлять наші проблеми та труднощі.
– Тут я з тобою не згоден. Ми просто далеко живемо. У них немає можливості посидіти з Миколкою, відвести його до садка чи зустріти старших хлопців зі школи. Якби жили поруч, усе було б зовсім інакше.
– Знаєш, Володимире… Моя мама теж мешкає в іншому місті, однак їй це зовсім не заважає приїжджати до нас у будь-якій складній ситуації. Вона завжди готова прийти на допомогу. Ти ж пам’ятаєш, скільки за минулий рік вона брала відпустку чи лікарняний на роботі, купувала квиток на поїзд і мчала до нас за першої ж потреби. Чогось від твоїх тата й мами я такої завзятості не помічаю.
– Так, Олю, теща у мене золота. Я не заперечую. Я Марічці Григорівні дуже вдячний. Я їй неодноразово говорив. Вона завжди наша рятівниця.
– Ось так. Ми бо ж і до неї, коли приїжджаємо, вона завжди намагається провести із хлопцями якомога більше часу. Гуляє, катається на велосипедах, купається в річці, грає в прятки, наздоганялки, ганяє м’яча. Дуже любить наших дітей, і вони відповідають їй взаємністю. Так і має бути в родині. Теплота, турбота, любов.
– Олю
Всередині машини відчувався справжній запах свободи та надії на довгоочікувану згоду, яка нарешті знайшла їх родину.