— Я не поїду! — викрикнула Марічка та з силою грюкнула дверима своєї кімнати.
— Королева знайшлася! — процедила Оксана Степанівна, поправляючи халат. — Так, ще й умови ставить? Сидить у мене на шиї.
Марічці було п’ятнадцять. Батько загинув в аварії рік тому, а мама, Інна, не витримала горя: спочатку плач, потім горілка, потім — швидка… А далі — мовчанка. Серце зупинилося.
У дитбудинок її не забрали: забрала тітка, сестра батька — Галина Павлівна, сувора жінка з сивим пучком. Вона й оформила опіку. Та через півроку звідти Марічку як черевик без пари пристроїли: «Неспокійна дівчина, неслухняна, жити з нами не хоче, а муж проти. А у Оксанки — місця вистачає».
Так Марічка опинилася у вітчими. Оксана Степанівна була другою жінкою її батька. Тією самою, через яку мама колись плакала. Раніше Марічка просто ненавиділа її здалеку. А тепер ось — під одним дахом.
— Їстимеш? — буркнула Оксана, стукаючи ложкою об каструлю.
— Ні, — сухо відрізала дівчина.
— Ну й гаразд. Тільки чіпсів не шукай. Я не купувала.
Будинок у Оксани був старий, але просторий, затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухня з меблями кавового кольору, вітальня в бежевих шпалерах, навіть котел новий поставили. Та навіть затишний, було Марічці в ньому якось холодно.
— Давай по-людськи поговоримо, як є, — одного разу сказала вітчима, не витримавши. — Знаєш, я тебе не люблю. І ти мене не любиш. Це взаємно. Але я твому батькові слово дала: не вижену. Ти вчитимешся, я їсти готуватиму, в домі чисто — живи. Але не командуй і не будь сиротою калиновою. Я й сама життя бачила.
Марічка стиснула кулаки, але мовчала.
— У мене мати, — сказала Оксана, — у вісім років померла, батько пив. З п’ятнадцяти на трьох роботах мотузки затягувала. А твій батько, до речі, сам за мною бігав. Так що зла на нього не тримай за мене.
На тому й постановили.
Час минав, розмови ставали коротшими, а погляди — гострішими. Вони не сварилися відкрито, але напруга у домі зростала.
Одного дня Марічка прийшла зі школи, побачила записку й аж одужала:
> «Поехала до сестри у Барвінок. Повернуся за тиждень. Гроші на столі. Картоплю купи, готуй сама. Не забудь, кіт їсть за розкладом. О.»
Ніяких «цілую», «пильнуй себе», «не сумуй». Просто — кіт, картопля й розклад. Марічці навіть прикро стало.
Вона раптом відчула, яка пустка навколо. Телевізор вимкнено, чайник холодний, навіть пил на підвіконні не встиг осісти. І вперше за увесь цей час їй справді страшно стало.
— А якщо вона не вернеться? Тоді що мені робити? — прошепотіла вона у порожнечу.
Марічка пішла до кімнати Оксани, зазирнула у шафу, у шухляду… І знайшла фото. Ось маленька Оксана з косичками. Он вона вже дівчина — у білому халаті. А ось — з її батьком. І — з нею, із Марічкою, ще крихоткою трилітньою на руках. І посмішка Оксани тоді була щира.
Марічка сіла на край ліжка й чімо-то заплакала. Усе змішалося в душі: і біль, і образа, і той страх.
—
Дні без
А тепер Лариса, що колись була для всіх лише суворою відьмою, не розлучалась із онуком ні на хвилину, і ніхто вже не питав, чи їй важко, бо на її обличчі, коли вона качала Макара, виблискувало те щастя, що не потрібно було й пояснювати словами.
Зла мати.