— Ти ж сама поїдеш! — вигукнула Соломія й глухо зачинила двері свісної кімнати.
— Ого, неначе королева знайшлася! — сипнула Марія Пилипівна, поправляючи халат. — Живе моїми грішми, а ще й комендує.
Соломії минуло п’ятнадцять. Її батько загинув при обвалі шахти два роки тому. І хоч вони вже давно розірвали шлюб, її мати Марта не витримала болю: спочатку плач, потім горілка, далі — шпиталь. А далі — тиша. Серце зупинилось.
Дівчинку в притулок не забрали: її забрала тітка, сестра батька — Евдокія Терентіївна, сувора жінка з сивим вузлом на потилиці. Оформила опіку. Та через два місяці позбавилася Соломії як драного казанка: «Вона неслухняна, живе без охоти, а чоловік проти; у Марійки ж простору вистачить».
От так Соломійка й опинилася в домі мачухи. Марія Пилипівна була його другою дружиною. Саме через неї колись багато сліз пролила її мати. Раніше Соломія її ненавиділа здалеку. Тепер же мусила жити під одним дахом.
— Їстимеш? — буркнула Марія, лящачи ложкою об відро.
— Ні, — сухо відрізала дівчина.
— Ну й краще. Тільки чіпси не шукай по домівці. Я не купувала.
Хатина була давня, але простора й дуже затишна. Батько встиг зробити лад: кухню з кавою меблів, світлицю підклеїли піщаними шпалерами, навіть піч нову поставили. Та хоч і затишно було, Соломії якось холонуло.
— Маємо поговорити начистоту, як є, — сказала одного дня мачуха. — Знаєш, я тебе не люблю. І ти мене теж. Це взаємно. Але я дала слово твоєму батькові: не вижену. Ти вчитимешся, я варитиму страви, в домі чисто — живи та не командуй, й не ліпи з себе сироту казанськи. Теж у життю немилого наїлась.
Соломія стиснула кулаки, але мовчала.
— У мене мати, — додала Марія — в шість років померла, батько пив. Я з п’ятнадцяти на трьох служках вертілась. А твій батько, до речі, сам за мною ліз. Тож не тримай на нього зла.
На тому й помирились.
З часом розмови стихали, а погляди ставали гострішими. Відкрито не сварились, але в домі смерділо напругою.
Одного разу Соломія прийшла з гімназії, побачила на столі записку й остолбеніла:
> «Піду до сестри у Менах. Вернуся за тиждень. Гроші на столі. Купи бульби, вари сама. Згадуй: кіт їсть за годинником. М.»
Ніякого «цілую», «пильнуй себе», «не сумуй». Просто кіт, бульба та годинник. Соломії навіть прикро стало.
Вона відчула раптом пустоту довкола. Телевізор вимкнено, чайник холодний, навіть пил не встиг осісти на підвіконні. І перший раз за ці роки їй стало моторошно.
— А якщо вона не вернеться? Що тоді робити? — прошепотіла в порожнечу.
Вона пішла у Марійчину кімнату, зазирнула в скриню, у скриню… І знайшла фото. Ось маленька Марійка з кісками. Ось вона вже дівчина — у свілці шпиталю. Ось з її батьком. І з нею, Соломійкою, ще крихтою на руках три роки. І посмішка Марійки тоді була природна.
Дівчина сіла на краєчок ліжка й чомусь заплакала. Душа змішалась: біль, кривда й страх.
—
Дні без Марії Пилипівни йшли повільно, але якось… вільно.
Соломія ставила музику, їла прямо з горщика, лежала з котом на софі. Але й в тій лінивій волі виросло дивне почуття – ніби чогось не стає. Чи когось.
На четвертий день їй прискучилось. На п’ятий – неспок
На шостий день Марія Пилипівна несподівано повернулась, а за три дні потому Соломія зрозуміла, що та кричуща жінка у халаті з авоськами стала для неї єдиним пристанком у цьому холодному світі довірливої тиші та дитячого сміху.
Непроста родинна зв’язок