Нічого не пам’ятаю, але ви написані в графі «батько» — забирайте близнят!

Нічого не знаю, у графі «батько» ви записані, забирайте двійнят!

Через три роки після розлучення раптом став батьком новонароджених хлопчиків. Сам винен, варто було розлучатися офіційно! Але виявилося — на щастя…
З Оленою ми прожили в шлюбі десять років. Мали двох доньок-погодок – Соломію й Оксану. Усе вроді, як у людей: вдень робота, увечорі – сім’я. Але матуся почала дедалі частіше затримуватись деінде. То до подруги зайде, то черга в магазині, то завал на роботі… Зрештою, добрі люди біса ванили — в Олени коханець.
Я, звісно, не став тягнути й висловив їй претензію. Олена миттю перейшла в оборону, а найкраща оборона, як відомо — наступ. Їй бракувало моєї уваги, вона перестала себе відчувати жінкою, побут «з’їдав» увесь час, а доньки, виявляється, кохали лише мене… Отже, покричала й заявила, що йде до кохананта. І справді пішла, по-справжньому, лишивши дівчаток зі мною.
Соломія й Оксана спочатку довго не розуміли, куди зникла мама, але звикли. А мені саме тоді запропонували переїхати до іншого міста очолити нову філію. Погодився. Ми з донями якось швидко зібрали речі, тож виїжджаючи, не встиг офіційно розлучитись із Оленою.
На новій роботі я зустрів чудову жінку. Ганна була моєю ровесницею і теж сама виховувала двох дочок. Не довго думаючи, ми зійшлись і почали жити великою родиною. Діти були майже одного віку, завжди вдома стояв шум: дівчатка то весело грались усі разом, то щось ділили — справжній дитячий садок! Ми з Ганною дивувались на них, але таємно мріяли про спільного сина. Щось не виходило.
У момент дивного дзвінка ми з Ганною прожили разом два роки і вже сподіватись перестали… Ну, не дано, вирощуватимемо дівчат. А тепер про дзвінок.
За номером на телефоні миття збагнув — дзвонять із стаціонару мого рідного міста:
— Сергію Миколайовичу?
— Так, слухаю.
— Маю для вас сумну звістку… Ваша дружина Олена Павлівна, на жаль, не вийшла з коми й сьогодні померла. Приїжджайте за дітьми, їх виписують завтра. Про подальші кроки щодо Олени Павлівни розповімо.
— Це жарт якийсь? Я не бачив Олену Павлівну три роки, а наші діти зараз поруч!
— Нічого не знаю, у графі «батько» ви записані, забирайте двійнят!
На тому кінці поклали слухавку. Спомпонований, я перевірив номер телефону через інтернет: справді, наш міський пологовий будинок.
Ганна дивилась на мене розплющеними очима й також не розуміла; всю розмову вона чула. Ми швидко зібралися, відвезли дівчат до бабусь і вирушили з’ясовувати, що там трапилось із моєю колишньою.
Біля пологового будинку стріли подругу Олени. Вона й розказала нам, що коханець кинув її одразу, як вона повідомила про вагітність. Дітоношу вона переносила важко, двійня ж, а наприкінці взагалі сталося щось страшне… Дітей врятували, а їхня мама впала в кому й незабаром померла. Двійнят треба було зареєструвати, а мати у такому стані не могла дати актуальних відомостей, тому їх записали за даними РАГСу, де я ще числився її чоловіком, — автоматично ставши їхнім батьком.
Подруга Олени, ридаючи, обіцяла в разі чого допомогти й пішла, а Ганна стояла поруч ізітно стискала мою руку.
— Ганно, що таке?
— Серж, ми ж їх заберемо до себе, так?
Було видно, що Ганна з усіх сил приховує радість і посмішку.
— Кого? Двійня
Хоч дівчатка й дивувалися, звідки у мами Насті з’явилися брати, наше сімейне щастя, тепер уже з чотирма доньками та двома синами, стало повним, мов калина дощова повними гронами. Та й життя навчило, що родина — це не лише кров, а й ті, кого ми серцем обіймаємо як своїх, як от ці малечі, що сплять тепер у колисці під спів казок усіх чотирьох сестричок. *І дивимось ми з Настею на цю шестерню, як вони граються вкупі, і знаємо, що найбільше багатство — коли в хаті чути сміх і спокійно спатимуть під одним дахом шестеро діток, об’єднаних одним відтоді серцем.*

Ось так і живемо.

Оцініть статтю
ZigZag
Нічого не пам’ятаю, але ви написані в графі «батько» — забирайте близнят!