Оксано! Оксано, що ти наробила?! — голос Ігоря тріщав від болю. — Ти ж знаєш мої почуття! Навіщо таке мені робиш?
— Годі, Ігорю! Не ускладнюй! — Оксана відвернулась до вікна, щоб не бачити його очей. — Все вирішено. Андрій Григорович — порядний чоловік, має статус, житимем безбідно.
— А кохання? А все, що між нами було? Це що — ніщо?
Оксана стиснула кулаки, аж нігті впились у долоні. Звісно ж, не ніщо. Навіть більше, ніж вона звинувачувала себе. Але мати лежала в лікарні після другого інфаркту, а лікування коштувало таку суму, якої в них із Ігорем ніколи не було й не буде.
— Було гарно, але життя — не казка, — промовила вона холодно.
Ігор зробив крок до неї, простягнув руку, але не доторкнувся.
— Оксанко… Пам’ятаєш той день на озері? Коли ти під лід провалилась? Я тебе витягнув, ми тоді присягнулись…
— Досить! — різко повернулась вона. — Не згадуй! Що минуло — те минуло.
Ігор дивився на неї, наче бачив уперше. Потім повільно кивнув.
— Зрозумів. Ну що ж… — Він узяв куртку з комода. — Щасти, Оксано Василівно.
Він пішов, не вдаривши дверима. Оксана слухала, як його кроки стихли на сходах, і лише тоді дозволила собі заплакати.
Андрій Григорович справді був порядним. П’ятдесятирічний удовець, директор великого підприємства, він запропонував Оксані не просто шлюб, а стабільність. Коли мати опинилась у лікарні, саме він узяв усі витрати на лікування, не вимагаючи нічого, окрім згоди на весілля.
— Ти молода, гарна, розумна, — говорив він, тримаючи її за руку. — А я вже не юнак, мені потрібна супутниця. Ми один одному підходимо.
Оксана кивала, відчуваючи себе товаром на ринку. Але вибору не було. Мати одужувала, лікарі обіцяли повне одужання за умови догляду та дорогих ліків.
Весілля відбулось тихо, у вузькому колі. Андрій Григорович був уважним чоловіком. Не вимагав кохання, задовольняючись повагою та вдячністю. Оксана щиро намагалась бути доброю дружиною.
Ігоря вона не бачила три місяці. Потім випадково зустріла в поліклініці.
— Як справи? — запитав він ввічливо, як знайомий.
— Нормально. А в тебе?
— Теж. Багато працюю.
Він схуд, засмаглив, був у новому костюмі. Оксана хотіла запитати, звідки гроші, але стрималась.
— Мати як? — Ігор завжди любив її маму, вона його теж.
— Краще. Одужує.
— Передай вітання.
— Передам.
Вони стояли у коридорі поліклініки, й Оксана раптом яскраво згадала той зимовий день, коли Ігор врятував її. Їй було сімнадцять, йому дев’ятнадцять. Вони катались на ковзанах замерзлим озером за містом. Лід здався міцним, але Оксана від’їхала надто далеко.
Тріск був негучним, але Ігор почув. Він гукав, щоб не рухалась, сам повз до неї по льоду на животі. Коли вона провалилась, він встиг схопити її за руку. Потім були хвилини боротьби з крижаною водою, його відчайдушні спроби ви
А щодня дивлячись у дзеркало, вона бачила ту самик кригу на озері, що завжди лишатиметься між ними.
