Олесь стоїть перед знайомими дверима та вагається натиснути дзвінок. В руці велика сумка з речами, а в кишені курки брязкають квартирні ключі, які він досі не наважився дістати.
Три дні тому він пішов звідси після чергової сварки, стукнувши дверима й вигукнувши дружині, що більше не повернеться. Зоряна тоді кинула йому в слід капця й закричала, щоб ішов кут за очі. Звичайна родична перепалка, яких у них було безліч за тридцять років шлюбу.
Та цього разу щось пішло не так.
Олесь натискає кнопку дзвінка. Із-за дверей чутні кроки, потім голос Зоряни:
– Хто там?
– Це я, Зоре. Відчиняй.
Тиша. Довга й неприємна.
– Зоренько, мене чуєш? – перепитує Олесь.
– Чую, – холодно відповідає дружина. – І що тобі треба?
– Як що? Додому прийшов.
– Це вже не твій дім.
Олесь остолбенілий. За тридцять років життя Зоряна ніколи так не заходила, навіть у найлютіших сварках.
– Зоре, годі дурниць. Відчини двері, поговоримо нормально.
– Не відчиню. І балакати не буду.
– То що з тобою? З приводу чого весь галас?
– Сам знаєш через що.
Олесь справді знав. Три дні тому Зоряна знайшла в кишені його куртки номер телефону, записаний жіночою рукою. Банальна історія – колега з роботи дала свій номер, попросила подзвонити щодо якогось наради. Та пояснити це розлюченій дружині виявилося неможливо.
– Зоряно, я ж тобі пояснив! Це Людмила Петрівна з бухгалтерії. По роботі дала номер.
– По роботі, звісно, – почувся її голос із-за дверей. – О десятій вечора по роботі дзвонить?
– Яка десята? Та я ж їй навіть не подзвонив!
– Брешеш. Бачила на твоєму телефоні.
Олесь відчув, як усе всередині стиснулось. Він справді дзвонив Людмилі Петрівні, але зовсім із іншого приводу. Дочка колеги вступала до інституту, де працював його знайомий, і він обіцяв замовити словечко. Звичайна чоловіча послуга, без жодного підтексту.
– Зорю, давай я зайду й все тобі спокійно розповім.
– Ні. Пояснюй звідси.
Олесь озирнувся. На сходовому майданчику могли з’явитися сусіди, а він не хотів виносити родинні чварі на показ.
– Гаразд, слухай. Я телефонував Людмилі Петрівні, це правда. Але не через те, що ти думаєш. У неї донька до мед вступає, а там працює мій приятель. Якраз обіцяв із ним поговорити.
– І ти гадаєш, я цій казці повірю?
– Це не казка, а правда!
– Правда? А чому тоді мені нічого не сказав? Чого приховував?
Олесь завагався. Він справді не розповідав дружині про прохання колеги. Не з поганих намірів, просто не вважав потрібним розповідати їй про робочі дрібниці.
– Я не приховував. Проста справа, я не надав тому ваги.
– Та не надав. А ще що не надав ваги? Розкажеш, чого ти з нею після роботи в кав’ярні сидів?
У Олеся серце стиснулося. Звідки Зоряна могла це знати?
– Звідки ти…
– Грицько Кравчук бачив вас. Каже, сиділи як голубки, за руку трималися.
– Ми не трималися за руки! – обурився Олесь. – І сиділи всього півгодини. Вона частувала кавою подяку за допомогу з дочкою.
– Авжеж, частувала. Такі вдячні зараз пішли.
У голосі Зоряни лунала така лють, що Олесь зрозумів – просто так вона його не впустить.
– Зоренько, ріднесенька, ну подумай сама. Навіщо мені інші жінки? У мене є ти, є наша родина.
– Була родина. А тепер немає.
– Як немає? Що ти несеш?
– Ось і несу. Набридло мені жити з зрадником.
– Який я зрадник? Я ж нічого такого не робив!
– Не робив? А що тоді робив? Романи крутив?
Олесь притулився чолом до дверей. Розмова зайшла у глухий кут.
– Зоряно, давай зустрінемось завтра, коли заспокоїшся. Побалакаємо як люди.
– Не заспокоюсь. І зустрічатись не буду.
– Зоре…
– Іди до своєї Людмили Петрівни. Може, вона тебе до себе пустить.
– Та чого ти несеш? Яка Людмила Петрівна? Мені шістдесят, я дід, у мене онуки! До чого мені рома
Через кілька днів Володимир, втомлений від безглуздих сварок та замкненої двері, збирав у діда на селі речі, вирішивши податися туди на тиждень—нехай Тетяна сама зрозуміє, як важко жити без тридцяти років поряд.
